Старий, однак, чомусь справді не приходив. І мені ставало сумно через те, що він не приходив. Четверте місце не зайняте. Затягався тоненькою плівкою жиру суп. Вистигав гуляш, який ми взяли для Старого — гуляш, як завжди, і чотири шматки , хліба.
Цікаво, чи хлопці бігали коли на довгі дистанції? Хтось попереду, хтось ще позаду, те й те підхльоскує, підганяє: хтось уже обійшов, а хтось таки ще може обійти. Я бігав. Одного разу сонце так шкварило, що здавалося — згорю, звуглію. Біжиш уздовж чорного шосе, асфальт під ногами розм'як, і сам геть чисто розм'як, фінішу, здається, довіку не буде, проклятий марафон, проклятий біг на довгі дистанції, хтось попереду, хтось позаду, а вздовж дороги — глядачі, а праворуч — ліс, затінок, зелено, прохолодно, й нікого попереду, нікого позаду, і мені в очах червоні кружечки і шум води у вухах, і вже не я — самі ноги ведуть мене через дорогу, до лісу, я падаю на траву, шукаю долонями вологості в ній, тут ще й роса не щезла, а там, на асфальті, сонце,— над головою, під ногами, в мені... А той, що біг позаду, уже ось тут, поруч, наді мною, термосить і кричить у вухо: з глузду з'їхав, дурень, вставай, таж не можна лягати так раптово, чуєш, ти, божевільний, вставай, якого чорта ти зійшов з дистанції? — термосить мене, шарпає, і я встаю й хитаюсь, ноги заплітаються, а в голові червоне сонце. Як червоне скло. Той, що був позад мене, чомусь не хотів, щоб я сходив з дистанції, і ми таки добігли до фінішу, і коли я роззувся, то побачив, що нога в крові, повно крові, бо маленький камінчик вліз у кед, а я не відчував ніякого болю, лише те прокляте пекельне сонце в голові. •
Цікаво, чи хлопці бігали на довгі дистанції? Тільки, може, ця історія з бігом на довгі дистанції сьогодні буде свідчити проти мене — так, наче я таки дозволив Старому зійти з дистанції й не спинився, щоб допомогти йому.
Крізь щілину, котрої ніхто, крім птаха, не міг би й помітити, чи то через вентиляційну трубу влетів у їдальню горо-■бець. Розглянувся, хвацько підстрибнув, угледів якусь крихту, склював швиденько. Степан засміявся.
Невже справді Старий міг розгніватись?
Старий не схожий на інших. Він каже, що не боїться смерті, бо молода, зовсім незнайома йому жінка скоро народить дитину. І через те він не боїться смерті. А я часом думаю, що він не боїться смерті, бо вічний. Він був завжди — такий невисокий, з широкими долонями, з коричневим, раз і назавжди засмаглим обличчям у дрібненьких віспинках — він вічний. Я перейняв від нього його рухи — і це так, наче я з тими рухами народився. Я перейняв у нього його слова — так, наче з ними народився. Старий вічний. Кожен учитель вічний.
Йшов на пенсію наш шліфувальник. П'ятнадцять років працював на заводі. У нашій професії старих людей рідко побачиш. От він та мій учитель — а більше й;не знаю. У нашій роботі — при всьому умінні — потрібна сила насамперед, а не кожен її має. Цей шліфувальник йшов на пенсію, ми його відпроваджували як належиться. Хтось говорив, який він був добрий трудівник, хтось ще там за щось хвалив. Поміж тим велася й буденна бесіда. А той чоловік сидів, похилив голову, мовчав, каву пив і мовчав, ні на кого не дивився, наче лихий був, що ми всі молодші, що ми всі — тут, а він іде геть. Це можна було зрозуміти. Сумно, коли йдеш геть. Але ж гніву за це людина не повинна мати. А він мав гнів, на нас усіх гнівався, це було видно, бо він мовчав понуро й"важко. "От, був кінь, та з'їздився", — тільки й сказав і так подивився, наче ми в тому винні були, що народились пізніше. Ми тоді всі сиділи в кімнаті, де звичайно відбуваються профспілкові збори. Купили тому чоловікові величезного торта — він любив солодке, як дитина, ми те знали й купили торта. Торт розрізали на десяток шматків, їли, щоб крихти не падали довкола, а той чоловік не їв, хоч то йому купили торт. Він ніколи не пив, це свята правда, а тут сказав! випити хочеться. Був кінь— та з'їздився... "Бери шматок торта, — сказала мені дівчина з відділу технічного контролю. — Ти ж давав гроші на торт, чому не їси?" "Хлопці, гляньте, нові алмазні круги привезли, розвантажують!" — крикнув раптом хтось, і ми вже бігли геть від того торта і від того чоловіка, котрий так чорно заздриз нам, що ми народилися пізніше. • Ми побігли дивитись, як вивантажують нове устаткування, і наче забули про нього. Вія стільки років працював тут, з нами, а завтра хтось інший стане за його верстат, і ми навряд чи спостережемо, що когось таки бракує.
Невже справді Старий міг розгніватись? .
— Та що ти весь час так дивишся, ніби ми по-турецькому балакаємо і ти нічого не тямиш? Для Старого це важило дуже багато. Він хотів довести кожному, що й зараз, коли став-таки справді старий, все одно — кращий шліфувальник, а ти захотів його перескочити... Що, важко тобі було десь там трохи браку-впороти? Нє-є, йому захотілося зі старим чоловіком наввипередки: гляньте-но, люди добрі, який я та що вмію! Ет! Давай доїдай страву, та й ходімо вже.
— Олег правду каже, — ствердив Степан. — Погано ти зробив. А ще ж і учень йому, та й взагалі — Старий тебе любить, як дівка коралі, міг би вже й поступитись йому тим першим місцем... ^
Мені й справді здавалось, наче вони говорять щось незрозуміле й дивне, бо все-таки робота — не біг на довгі чи короткі дистанції. Не спорт. Чому я— мусив запорювати брак? Навіщо мав поступатися Старому перемогою в нашому сьогоднішньому змаганні? Хіба минулого року Старий поступився мені першістю? І справа ж тут не в гонитві за славою, й азарт — це зовсім інше, це не має нічого спільного з нашою сьогоднішньою роботою. Старий сам учив мене тої роботи.
Я брав до рук сірувато-прозорий екран. Притискав його до невпинного миготіння алмазного круга. Круг знімав з екрана дрібнесеньку, невловимо дрібненьку, як порох, зайвину скла. Я вже на око знав, коли треба спинити верстат. А поки його низький голос передавався крізь теплувате скло мені, я чув силу якоїсь майже людської напруги верстата, вловлював такою і його втому. І давав йому тоді зовсім маленьку хвильку перепочинку, зовсім маленьку, але таку необхідну хвильку спокою — хоча сам брав тим часом до рук новий екран і знову клав його на алмазне жорно.