— Драстуйте! Боже поможи!
— Спасибі! — одзиваються декотрі і, не переміняючи постав, слухають далі якого-небудь оповідача. Дядько теж постоїть, послухає, подивиться іноді на конячок і, намітивши яку-небудь вороненьку з худими боками, з витертим чубком і повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бік і теж знехотя, ні до кого, властиво, не звертаючись, бовкне:
— А що просить?
Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зітхне з присвистом і знов похилиться; а хазяїн її, одвернувшись трохи од оповідача і міцніше упершись ліктем, теж наче знехотя муркне:
— Три красні.
— …Ну, та й говорю йому, значить, тому-таки панові, — чується з купки. — "Змилуйтесь, ваше благородіє, я ж тут хіба як? Хіба я що?" А він, чорт його знає, чи вже таке зроду погане, чи… як заверещить: "На неделю у тюрму!.."
— А дві? — знов торкає пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зітхає і переміняє ногу; хазяїн знов трохи одвертається, знов умощується зручніш на спині і одповідає:
— Двадцять сім дають.
— Та, мабуть, невеличких?
— Чого? Хіба не стоїть? Кінь як кінь.
— Та вже ж! І голова, і вуха є. Дві берете?
— Та що ви, земляк! — всміхається хазяїн і повернеться вже зовсім до дядька. — Хіба вже я як? У Бога теля з’їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сім!
— Та й беріть!
— Та й візьму!
— Та й держіть!
— Та й вдержу!
Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки деяких конячок і наче зовсім ненавмисне опиниться коло вороненької:
— А що, держите? — ледве всміхаючись, кидає він до хазяїна конячки.
— Держу.
— А поснідали добре?
— До обіду недалеко.
— Ну, то… зверху додам два.
— Ні, буде холодно. Коняка добра… молода.
Дядько підходить ближче, мовчки підніма голову вороненькій, розтуляє рота й дивиться в зуби.
— Та що там? — всміхається хазяїн. — Хоч дивіться, хоч ні, а більш п’яти не дасте.
Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги, підніма ноги, маца боки, тягне за гриву, б’є по клубах і, наче твердо обміркувавши, рішає:
— Ну, то от так. Держіть руку… Двадцять п’ять — і… — б’є з повагом, — кришка!
— Ні, — хова руку хазяїн, — як не три, то й не тратьте, куме, сили.
— То так-таки й три?
— Та так.
— Ну, а так, щоб продать?
— Щоб продать? — замислюється хазяїн. — Так, щоб продать, то от що: дасте двадцять вісім — і беріть. Хай вже…
— А як по-божому?
— Та що ви, дядьку, торгуєтесь? — вмішується один із купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом. — Криця — не лошиця: біжить — дрожить, упаде — лежить. Сестра її в Києві з гори бігає.
В купці посміхаються, дядько поважно обдивляється, хазяїн пильнує його.
— Ну, двадцять шість. Держіть руку!
— Двадцять вісім!
— Двадцять шість!
— Двадцять вісім!
— Ще й цибулю на хвіст, — додає "бриль".
— Ну, то щоб не по-вашому і не по-моєму.
— Держіть руку… Держіть. Двадцять сім!
— Та давай, Данило, — радить "бриль", — бо вороненька вже стелеться.
— Ще б полтиника… — чухається Данило.
— Е-е… — докірливо хитає головою дядько, виймаючи гроші й одлічуючи 27 карбованців, — ще мало вам… Беріть!
— Ну, хай іде… Давайте… Хай вам Бог помагає, а конячинка, їй-богу, добра! — перелічуючи гроші, ховаючи у кишеню й передаючи оброть дядькові, зітха Данило. — Якби не така скрута… Ех!..
— Прощавайте!
— Щасливо.
— Но!
І скоса поглядаючи на вороненьку, посмикуючи часами за оброть, пропихаючись між купами людей і рядами коней, прямує собі дядько до воза. Але, зустрівшись із земляками, спиниться, розбалакається, обіпреться теж на спину вороненькій і, слухаючи якого-небудь оповідача, поважно на запити покупців од повідає:
— Не продажня.
Тільки ж вмішається де жид або циган, там спокій сей зміняється на крик, на ґвалт, сварку, іноді й на бійку. І набігає поліція, збігаються люди, піднімається галас, і, нарешті, троє або четверо дядьків попадають у холодну, тягнучи за собою цигана й жида.
На воловій, біля купки людей, в темному піджаку, таких же штанях, у гладженій сорочці й новому картузі стояв Андрій. Біля його, переминаючись із ноги на ногу, часто поглядаючи через голови людей до крамниць, крутився невеличкий парубок із прищуватими щоками і синенькими, полинялими оченятками.
— Та його, Андрій Панасович, не буде, їй-богу, не буде, — заглядаючи в очі, вимовив, нарешті, він. — Він, мабуть, десь уже запив… Хе-хе-хе!
Андрій погано вилаявся.
— Хе-хе-хе! А я ще вчора його питав: "Будеш, кажу, на ярмарку?" — "Буду", каже.
— Ти ось що, — почав Андрій, — біжи… того йолопа, правда, все одно не буде, то біжи зараз до Берка й пошукай там Остапа, — він там повинен бути. Скажи, що я його кличу.
— Робота буде, хе-хе-хе!
— А як не буде у Берка, біжи до Тартаковського. Знаєш?
— Ну, от! Скажу, що є хороша робота…
— Сього не кажи! Прямо скажи: Голуб кличе… Підожди… А сам до мене потім не підходь. Чуєш?
— Ну, да, бо звісно…
— Та не перебивай! Не тямиш — і мовчи! — Прищуватий ніяково всміхнувся і винувато глянув Андрієві в очі. — До мене не підходь, а як побачиш, що Остап поведе он тих хлопців до пивної… Бачиш яких?
— Бачу, бачу: один у брилі, а другий без шапки, волики коло їх.
— Ет! Дурне! Кажу, слухай! Дивись: бачиш червону гарбу економичеську? Та куди лупаєш! Он-он-но!
— Ага, бачу!
— Бачиш же?
— Їй-богу, бачу. Здорові, сірі воли коло неї… Парубки сидять біля вія… їдять щось. О! Один устав.
— Ну, так. Так як побачиш, що вони підуть із Остапом, іди зараз же до гарби, сідай коло неї і… сиди. Сиди, та й годі.
— Ну, да, розуміється…
— А як підійду я з ким-небудь, скинеш шапку й будеш звати мене паном…
— Хе-хе-хе! Ну, да, бо панам, сто бісів їх матері, раз у раз дешевше уступають.
— Та ні! Ну, й дурний же ти, Гришка, Господь з тобою! — усміхнувся Андрій. — Я не купувать, а продавать ті воли буду. Чуєш, розумієш, капустяна голово?
— Ага.
— І ти не чужий мені, а мій наймит, з села Лементарівки…
— Ну, да, так… Ми з економії… Ага-а-а! — прояснів вмить Гришка й зареготався.
— Розібрав? Ну, так біжи… Твої три карбованці і півкварти. Та швидко! Підожди, підожди. А Остапові скажи, щоб теж до мене не підходив, а прямо йшов до хлопців… Той уже знає, куди їх вести. Ну, гайда!
Прищуватий весело насунув картуза на лоба, штовхнув якогось дядька, крикнув: