— Дав би то Бог...
— Як ти цеї ночі добре поцілив,— жартував Ба-зилько,— то сьогодні у Відні, певно, вже панахиду правлять...
— Ано! Виходити на спацер,1— кричав ключник, відчинивши двері.
— Ходім,— каже Базилько до Степана. Перейшли коридор, зайшли на другий і опинилися в
чотирикутнім гофі2. Цей гоф був оточений з трьох боків будинками, в яких містилися казні за гратами з грубих залізних прутів. З одного боку від вулиці був високий білий мур. Сюди стали сходитися з усіх коридорів арештанти в "мундирах" і в цивільному. Були тут "декретові", тобто засуджені, та "інквізити"3. Вони ходили парами колом під мурами. Знайомі віталися, мінялися пари, гуторили, оповідали собі новини зі світу. Той спацер виглядає на якийсь дуже поважний старомодний танець. Можна сказати, що тут редагувалась ранішня газета. Хто що вчора довідався на роботі в місті або від кого-небудь, розказував товаришам. Коли б це можна назвати усною газетою, то її зміст був дуже багатий і різноманітний. Почавши від буденних новинок місцевого значення, обговорювалися тут справи загальні, навіть з політичного світу. Тут давалися також поради правничі для інквізитів, як мають виправдовувати себе, був тут і гумористичний куток, і кримінальна хроніка. Розуміється, Базилько, як досвідчений кримінальник, був дуже жаданим порадником для всіх обставин.
Степан зустрів тут кількох земляків, розповів їм своє горе, і всі вирішили, що його покарали і несправедливо, і дуже гостро, що йому зробили велику кривду, та давали всілякі ради, наче на біль зубів. Один радив відновити'процес, другий — шукати нових свідків, інший — подавати до цісаря про ласку.
Степан слухав пильно ці поради, запам'ятовував собі, щоб відтак обговорити справу з Базильком.
1 Прогулянку.
2 Подвір'ї.
3 Ті, що під слідством.
Та, крім цих рад і порад, Степанові попала в голову одна найпростіша думка: коли б так можна звідси втекти. Він пильно придивлявся до всіх виходів з цього гофу та високого муру. Він зміряв очима його висоту та міркував, як би на його верх дістатися, а опісля то хай би було, що хоче. Коли б лише дістатися у лози над Прутом, а опісля в найближчий ліс — тоді поминай як звали. Та з цим нема що дуже спішити, а треба справу добре обдумати і порадитися з людьми досвідченими.
По приписаному часі ключник вийшов на подвір'я і крикнув: "До казні!"
Виглядало воно трохи так, як коли на вечорницях по танцю аранжир дасть музиці знак і крикне "подякувати!"
Пари заворушились, скоротили хід та стали пропадати в кримінальському коридорі.
Базилько увесь час крутився поміж арештантами, збирав новини, а відтак упорядковував їх у своїй пам'яті і робив свої практичні висновки. Через те мав славу найрозумнішого чоловіка в цілім криміналі.
Думка про втечу засіла міцно в мозку Степана. Базилько, говорячи вчора про кримінальські звичаї, згадав і про втечу. Значить, вона можлива, і були, либонь, такі випадки, що арештантові втеча вдавалася. Насправді кримінальський гоф не робив великої надії, та, може, є тут десь ще інші виходи, а не конче через той клятий мур, котрого верху рукою не досягнеш. Хотів розпитати про все всевидющого Базилька, та так, щоб не при свідках. Тепер була б до цього нагода. Та поки Степан міркував собі, як би то заговорити, вернулися товариші з роботи на обід.
Базилько крутився коло цих, що йшли з бляхами до кухні, і повідбирав усе те, що для нього було куплене.
По короткім відпочинку товариші пішли знову на роботу, а вони обидва остались самі.
— Ти маєш які гроші при собі? — питає Базилько.
— Узяв я з хати тридцять банок, та відібрали.
— Чи прийде коли до тебе твоя жінка?
— Сподіваюсь, що прийде.
— Отож кажи директорові, щоб гроші віддав жінці, а вона хай тобі відтак передасть. Тут у казні гроші безпечні, ніхто в тебе не вкраде, поки я тут війтую.
— А де ж я їх заховаю, хіба що в сінник?
— По сінниках дурні ховають. Ти подивись, лише борони тебе боже, проговоритись.
Базилько відсунув тихо одну лежанку, відтак став порпати нігтем одну цеглу, поки її не висунув зі стіни. З цеї цегли була лише половина. Відтак встромив руку у ту діру і став витягати всілячину: пляшку, тютюн, хліб, сірники, шмат заліза, вигостреного, мов долото, малесенькі пилочки для перепилювання гратів, пляшку з олією.
— Оце мій магазин, а це мої арештантські скарби. Коштувало воно мені чимало праці, поки я це приладнав, але без цього годі. Тепер чорта сирого з'їдять усі директори та й дозорці, поки вони це знайдуть.
Базилько поскладав усе назад у те саме місце і закрив цеглою. Лежанку засунув на своє місце.
— А чи товариші знають про цю схованку?
— Не всі.
— А до чого ті маленькі дротики?
— То не дротики, а пилочки. Ними можна перепиляти і грубе залізо, що на гратах, коли б мені захотілося втекти.
— А можна втекти?
— Хто вміє, то можна.
— Як би то я хотів цієї штуки навчитися.
— Ти справді хотів би тікати?
— Ще й як!
Базилько покрутив головою.
— Тобі нема потреби тікати. Що то значить шість місяців! Я вже сидів п'ять літ у Станіславі на Діброві, тобто я мав стільки сидіти, але я панам три роки подарував і по двох утік. Три роки в "Бригідках" і по році втік, а по малих криміналах, як от цей, то сиділося без ліку. Але в цім штука, що ні суд, ні прокурор не знають, бо я всюди інакше називався. Коли б вони мені пізнали, хто я є, не спеклось би мені при послідньому разі на одному році за ці панські коні. Мене ніхто не знає, яке моє справжнє ім'я і як я пишуся, хіба отой старий лис-ключник, що в нас є. Він Панась називається і служив за моїх часів у Львові в "Бригідках". Як ми йно стрінулись, тут і кинули один на одного оком, ми зараз пізналися, як два лисі коні. Я зараз зміркував, що він схоче мене засипати, і я хотів перед цим з ним по-нашому поговорити.
— Як воно "по-нашому"?
— А так. Я йому кажу: "Пане Панась, ви мене пізнали, а я вас, але покиньте думку мене зрадити, якби конче захотілося за це дістати похвалу, то перше висповідайтеся на смерть". А він, старий лис, що тільки літ служить по криміналі, знає добре, чим то пахне зачепити собі нашого брата "поза службою". За те, що він мене пильнує, я йому і слова не скажу, бо то його служба...