Кругом ставу, як далеко оком кинеш, непрохідні, місцями сокирою ще неткнуті ліси. В лісах звіра і лісової птиці безліч.
Туди-то приїздив власник цього майна на лови. І тоді в мисливськім замку гучно було і бучно, бо пан Фалдовський любив забавлятися широко, а гості його також.
Саме небаром мали відбутися там такі лови. Чекали тільки, щоб замерзла земля та щоб упала понова5, бо осінь випала дощова, а околиця і без того була мокра. Скрізь багато тепличин і зрадливих баюр, у яких чорти сидять і тягнуть мисливця за ногу. В замочку заздалегідь підновлено кімнати, порозвішувано по стінах килими й зброю, а на полицях порозставлювано дорогий посуд. В пивниці чекали меди й вина, в "аптичці" горілки і наливки всілякі, старий дворецький з ранку до ночі тупцював по дворі, пильно дбаючи, щоб усе було так, як "вельможний пан" люблять. А що доброї забави без гарних жінок нема, так заушники Фалдовського і про них подбали. Вишукали в його добрах кілька гарних дівчат та молодиць і тримали їх у панськім дворі, у Малині, де для них шили розкішні вбрання та приучували, як мають поводитися з панами.
Жертвою того свята впала також Маруся Богатьківна. Прислужники Фалдовського вже давніше помітили її незвичайну вроду, закинули сітку і зловили дорогу рибу. А що в Малині мала Маруся свояків і знайомих, то заздалегідь вивезли її у лісову пустелю. Тут вона була відрізана від світа, бо в лісах не було твердої дороги, а небагато людей знало навіть, де той замочок стоїть і куди до нього дістатися. Запрошені на лови приїздили на конях, їх супроводжували панські гайдуки й лісова сторожа, а через став перевозив їх човном ставничий. Як же тоді дістатися кому до Марусі й як їй думати про втечу?
Сиділа вона, мов пташка в золоченій клітці, з жахом думаючи про тую днину, коли до замочка заїде Фалдовський і почнуться лови. Доглядали її, як зіницю ока, навшпиньки ходили коло неї. Вона зразу сердилася, не хотіла їсти, кидала посудом, грозила, що відбере собі життя, та по кількох днях збайдужіла і здавалося, що змирилася зі своєю долею.
За товаришку дали їй Палажку, підстаркувату вже дівчину, колись красуню і розкішницю панську, тепер, здавалося, жінку, готову на все. Палажка днювала й ночувала біля Марусі й ні на хвилиночку не відступала від неї. "Ясочко моя, королівно заморська, соненько наше красне",— яких улесливих слів не підбирала, з якими тільки прислугами не відзивалася до неї. Маруся гидувала Палажкою, і дивилася на неї, як на свого ворога найлютішого. Але минав день-другий, і стала привикати до неї, тим паче, що Палажка розказувала їй про своє минуле, про свою власну кривду і тим оповіданням розбудила співчуття у серці дівчини.
— Гадаєш, донечко, що я з власної волі настаю на твою честь, що не знаю, який це гріх і кари Божої не боюся? Ні, серце, ні, я мушу. Замкнули мене, як звірюку в клітці, і роби, що тобі кажуть. Та ж із цієї тюрми не то чоловікові, а й миші проти їх волі не вийти. Бачила, який високий частокіл, а за ним вал, а за валом рів, а там вода, як море? І втікай! Куди? Хіба на другий світ. Ми тут, донцю, гірше, ніж у каторзі турецькій.
— То що ж мені діяти, порадьте! — просила, заливаючись слізьми, Маруся.
Палажка мовчала.
— Порадьте, бо голову собі об мур розчереплю.
А Бога ти не боїшся? А життя і вроди тобі не жаль?
— Що мені по зогидженій вроді, що по знівеченім життю — краще смерть нагла!
Ні, дитино, усе-таки життя краще. Знаємо, як воно "тут", а не відаємо, як "там". Життя Бог дав і тільки Бог може його відібрати.
Вечір тулився до стін, а вони притулилися до себе, — не ворогували, спільна недоля подругами їх зробила.
Від ставу така імла насувала, що, здавалося, повидавлює шибки у вікнах У світлиці чимраз темніше ставало. Лиш на коминку букова колода тліла і сичали осикові поліна.
Два жіночі голоси, як дві птахи в негоду, тихесенько квилили. Нарікали на свою недолю, на змарнований талан. Дві людські душі псалом кривди співали: одна, як голуб білий, друга з підбитим крилом, заболоченим і обагреним кров'ю.
— Потерпи, донечко, потерпи, — казала ця друга, — терпіння і біль, це наше жіноче діло. Його нам у житті не минути.
— Терпіння — так, але як із соромом жити?
— Як? — і голоси губилися у темряві. Шукали відповіді й не могли знайти.
Нічний сторож під вікнами довбенькою об дошку калатав, буцім казав: "Чуєте? Я тут. І не гадайте втікати!"
Якесь пугутькало зловіще на старезній липі кричало: "Пігі-пігі!" Сови відзивалися у лісі. Ліс шумів, наче море здалеку грало.
Нестерпно важко ставало на душі, буцім тебе хтось ланцюгами до муру прив'язав: шарпаєш їх, рвеш, гризеш зубами, та перегризти не можеш.
Маруся кинулася на ліжко:
— Збожеволію!
Палажка долонею вуста їй прикрила:
— Бога ради, цить! Тут стіни вуха мають. Лука стежить за нами. Диявол не чоловік. Почує, до темниці замкне. Там — ад.
І притулилася до дівочого теплого тіла і ледве чутно нашіптувала.
— Потерпи, донечко, потерпи! Слухай мене, я тобі не ворог, ми не чужі. Одною мовою одного Бога славимо. Бог милосердний, він твоєї кривди не схоче.
— А от вас скривдили люди.
Палажка стрепенулася, ніби хтось доторкнувся до її старої та все ще болючої рани.
— Зі мною друге було. Я пішла на намову, піддурили мене, розгулялася, розсатаніла, не рівняй мене зі собою, — ти, як лелія біла. Постривай! Нашим паном, як Марком по пеклі, товче. Він роз'їжджає. А часи тепер небезпечні, — не пора виїздити з двора.
— Ой, не пора... — притакнула Маруся, згадавши свою подорож до Нечаїхи.
— Нині він, кажуть, до Києва їде на якийсь бенкет чи на раду. Мабуть із Тетерею якусь змову готує.
— На кого?
— А на Виговського, на гетьмана нашого, значить. А кожна змова — це непевне діло. Хто вгадає, чим вона скінчиться? Може, Фалдовський з того Києва не вернеться, може і ловів не буде, а тоді... тоді, — і очі її спалахнули вогнем давно пригашеної надії. А по хвилині нашіптувала далі до вуха. — Отож ти не гадай, що тут Фалдовського люблять. Один Лука за ним в огонь і воду пішов би, інші ні. Інші бояться і ненавидять його, бо кому там хочеться сидіти на такій пустелі та ще тепер, коли кругом кипить. Парубкам до своїх хат спішно, до своїх сіл і слобід. Там землю ділять, добро всяке грабують, а вони тут, як заворожені, сидять. Буцім я не балакала з ними, не знаю? Вони тільки доброї нагоди чекають, щоб вихопитися з цього пекла. Навіть воротар, що ключі від брами тримає, навіть старий дворецький. І їм спішно у широкий світ, до дітей своїх і внуків. Потерпи! Бог милосердний, може він твоєї кривди не схоче.