Не раз і не два дякувала Босаковському, Уласові й іншим, що так щиро потрудилися для усіх, а тими, що їх у боях ранено, піклувалася щиро, перев'язувала їм рани й готувала цілющі масті з воску, живиці й спирту, бо розуміла це діло не згірше від цирульника в місті.
Сполудня другої днини пришкандибав дворецький. Марний був і худий, як висушена сливка. За гроші, що їх при Фалдовському знайшов, поховав його, а решту дав на боже, щоб хоч трохи облегшити обтяжену душу покійника. При людях не згадував про нього, тільки зітхав і нарікав на старість. Босаковський зрозумів старого й не жартував, що підбере йому жіночку таку, хоч у коноплі став, щоб лякала непотрібну птицю. Раз тільки по плечах його поплескав: "Тримайся, старий, тримайся, бо нас ще не такі тарапати чекають".
Дворецький тільки глянув на нього вдячним оком і зітхнув.
Під вечір Босаковський обійшов ті подвір’я, де стояли його вози, коні й люди, оглянув усе докладно й заповів на майдані збірку.
На збірці остерігав людей, що вони не на легке діло йдуть. "Якщо котрий із вас, — казав, — не почувається на силах або немає щирої охоти, то най залишається у хаті, бо від тих, що підуть зі мною, я вимагатиму послуху й готовності на всяке, хоч би яке небезпечне діло". Але не залишився ніхто і всі як один поклялися стояти при нім кріпко й слухати його безумовно. "А тепер, — кінчив, — доброї ночі вам, панове, спіть спокійно, а завтра, заки сонце зійде, рушаємо в дорогу!"
25
Нечаїха лежала на постелі, Маруся сиділа на лавці біля неї. Обі, хоч як утомлені, ні на хвилину не заснули. В головах їм шуміло, як на лото-ках у млині. Останніми часами так багато пережили, що заспокоїтися не могли ніяк. Марусі уста не замикалися. Розказувати мала що, Нечаїха слухала її радо, бо Маруся розказувала живо й щиро щебетала, як пташка, випущена з клітки.
Жалувала тільки, що не могла полковниці нічого доброго сказати ні про Чигирин, ні про родину Хмельницьких. Старша сестра Нечаїхи, Катерина Виговська, у небезпеці, бо її чоловік Данило — гетьмана брат, а гетьман тепер поза законом. Юрась на нього наступає, отже він проти своїх рідних сестер стає.
— Не можу подумати, — зітхала Нечаїха, — щоб Юрась моїм ворогом був. Ми його так любили й доглядали в недузі, а знаєш, як він часто недужав і що тоді з ним бувало. Тиміш, так цей палкої вдачі був і до гніву скорий, але Юрась, добряга, м'якосердний і ще до того побожний, мов чернець. Бувало, як зайде до церкви, то хоч волами його звідтіль тягни. Не знаю, що з ним тепер сталося.
— Лихі люди підштовхували гетьманича проти Виговських.
— Та чого ж бо вони від них хочуть? Виговські чесні й добрі, нікому лиха не вчинили. Покійний мій батько так їх обох, тобто Івана й Данила, любив.
У булаві діло, а не в доброті й честі, моя ласкава пані.
— А все ж таки, щоби на когось цькувати, треба мати якусь причину, якісь закиди йому робити. З якими ж тоді проти Виговського вони до Юрася підходять?
— Кажуть пану гетьманичеві, що гетьман Виговський відкопав Богданів скарб і присвоїв собі, а він був наш, родинний скарб Хмельницьких. І з якими дурницями вони не підходять!
— З якими, кажи!
— Говорять, що гетьман Виговський свої коні в мурованій, новій стайні поставив, а пана Юрія у старій стоять.
— Боже ти мій! Навіть такі марниці висувають тоді, як у краю такі великі події збуваються!
— А всьому тому Тетеря винен, він із злих найгірший.
— Не знаю, чому б то Тетеря мав на нас недобрий бути, ми йому нічого злого не вчинили.
— Авжеж, що ні. І навпаки, скільки разів до Суботова приїхав, ви його щирим серцем вітали. Але пан Тетеря на гетьмана Виговського настає, бо булави йому заманулося, і тому вже й вас він у ложці води втопив би. Не люблю я його, страх як не люблю! А ви, пані моя?
— Не маю його за що любити, я від нього здалеку тримаюся, Марусю.
— Страшний. Чорний, як циган. А тими очима, мов свердлами, вертить. Я завжди втікала від нього, бо чула, що до дівчат він дуже-то скорий. Так на них дивиться, як кодкодриль8. Скільки разів пригадую собі про смока, що королівну в яскині тримав, то все він мені на гадку приходить. Не дай Бог у його лабети попасти!
Нечаїха мовчала, а Маруся: "Боюсь, щоби він нам ще більшого лиха не накоїв. Кажуть, що доки до нас, до українців, пристав, то вже свою совість таки добре захляпав".
Нечаїха раменами здвигнула: "Не знаю". Вона нерадо про людей лихе слово казала і тепер, щоб відвернути розмову від Тетері, про Бориса спитала. "А ти його любиш, Марусю?"
Дівчина засоромилася. "Або я знаю..."
— А хто ж це має знати, я?.. Борис добрий козак. Не будь його, Бог вість" що було би з тобою і з нами, — додала по хвилині.
Маруся притулилася до Нечаїхи. "Люблю його. І сказати не вмію, як його люблю".
Нечаїха задивилася кудись далеко. А Маруся: "Тітусю, а не гріх так когось любити?"
— Гріх?.. Ні... тільки...
— Тільки що?
— Тільки недобре...
— Недобре? — перестрашилася Маруся і довго свій погляд не спускала із сумних очей Нечаїхи. — Чому недобре?
— Чому?.. Не знаю, як тобі це сказати... Бо...
— Бо що?
— Бо... розлучатися тяжко.
Маруся ще ближче притулилася до Нечаїхи, а тоді вхопила її руки й поцілувала палко.
— Бідні ви, бідні! — і розплакалася.
Нараз хтось ледве чутно постукав у віконце. Маруся побігла й зирнула. "Борис!"
— Чого ж бо він так рано прийшов? — Ще ніч, — дивувалася Нечаїха.
Маруся вибігла з хати, але за хвилину вернулася.
— Боявся, щоб ми не заспали, бо вже наші збираються у дорогу.
— Пора й нам, — озвалася полковниця, встаючи з постелі.
Господиня, в якої вони стояли, уже давно не спала, уже й сніданок
зготувала для своїх гостей: гаряче молоко, пшеничний хліб, масло й сир. "А це вам на дорогу", — сказала, вручаючи Нечаїсі кошик, повний усякої їжі.
— Мов свячене на Великдень під церкву, — всміхалася Нечаїха. Але прийняла й подякувала щиро.
Маруся по хаті стрибала. Намиста свого шукала. Знайшла й на лавці присіла. Присіли полковниця і Борис, щоби добро в хаті сідало. А тоді попрощалися з господинею. Прощання без сліз не обійшлося. Господиня, плачучи, іконою благословила на дорогу Нечаїху, Марусю і Бориса.
— Їдьте щасливо й най вас Бог провадить!