— Не знаю, як вам маю казати.
— Правду кажи.
— Правда страшна.
— Кажи — говорять тобі!
І Борис став розказувати, як то цицюрівці, перерізавши виговців у Переяславі та в Ніжині, скрізь по містах стали підіймати темний народ на панів та старшин, навіть на купців і міщан, називаючи їх дерунами й кровопійцями.
— І тоді... — почав Борис, але зам'явся. Щось його буцім за горло здавило.
— Що тоді? — гукнув на нього Босаковський.
— І тоді на Чигирин прийшла черга. Одної ночі залунали крики: "Бийте прислужників панських!" Зчинилася тривога і...
— І що?
— І тоді гетьман серед ночі — опівночі в самій тільки сукмані, допав коня і сам один, навіть без джури, у...тік.
— Гетьман утік?! — зверещав Босаковський. — Ти брешеш, хлопе, ти брешеш! Не може бути, щоб гетьман залишив свою резиденцію і булаву й жінку й втікав! Кажи, що ти брешеш, ну, кажи, що брешеш!
Вже не кричав і не сердився, а просив, як дитина:
— Кажи, що брешеш, кажи!
Жалібно й тривожно вдивлявся в очі Бориса, буцім у тих очах було його спасення.
Але Борис мовчав. Хоч як жаль було йому Босаковського, але не міг заперечувати правди.
Босаковський повалився горілиць на постіль.
— Гетьман у-тік, — простогнав і закрив очі руками.
На шибах рудий відблиск пожежі бився з рожевою загравою сонця, що сходило.
— Гетьман у-тік!..
Нараз Босаковський зірвався на рівні ноги. — "Ідемо! — гукнув, стягаючи ремінь. — їдемо негайно! Не будемо ж без діла сидіти тоді, як ворог руйнує наш край. А хоч би мені довелося самому його боронити, то боронитиму до останньої краплі крові. їдемо!"
3
— Ікони не візьму, — приговорював, збираючись. — Святощ, святого Луки діло. Хто його зна, може доведеться й таке робить, що краще, щоб не бачила Пречиста. Звичайно — війна. У хазяйки залишу. Одяг також. А з білизни лиш сорочку на зміну візьму, бо ще замножиться "піхота", а я піхоти на очі не люблю.
Нараз щось собі пригадав: "Ось і забув".
— Що?
— Що я безгрішний. Себто, — маю гроші, та не при собі. Одному ігуменові в монастирі довірив спорий гаманець дукатів і талярів. Та нам цей монастир не по дорозі. Що тут робить? Хіба свій каптан продам. У цілій сотні такого нема. Телеп зараз купить, як лиш писну. Славна штука.
А цей каптан може колись і був гарний, так тепер він ледве купи тримався. Порубаний був і позшиваний відгори додолини. Тільки й слави, що колись із лосевої шкіри вшитий.
Борис хотів питатися, у чім Босаковський поїде, як каптан продасть, але жаль зробилося добросердного хвалька.
— Не журіться, — потішав його, — я гроші маю, — і потелепав гаманцем.
Босаковському засвітилися очі:
— Золото! Щоб я потурчився, коли це не золото! А ти що? Може де жида зарізав?
— Нікого я на совісті не маю. З хати дістав, а гетьманиха теж не скупа... Я не п'ю і не гуляю, гріш не втікає від мене.
— Що не п’єш, то ти не журися. Виручу тебе, а загуляти також можу. Ти, значить, маєш гроші, а я голову на карку, так тоді якось ми собі дамо раду.
— Голова добра річ.
— Добра, лише треба її мати.
— А щастя ще краще.
— Щастя нема. Лише щасливі люди бувають. І то на хвилинку, здебільшого тоді, як навіть не знають, що вони щасливі. Щастя у споминах, мій сину, знаю, бо й сам колись був таким щасливцем...
За той час хазяйка сніданок зготовила. — "Мироноснице ти моя! — приговорював до неї Босаковський. — Коли ж ти нам такого добра наварила? Мабуть, донечка помагала. Славна донця. Я їй за те з війни гостинця привезу, намистечко й дукати, а може ще й козака в додатку. Тільки не цього, — показував пальцем на Бориса. — На цього, донцю, ти не дивись, бо він уже дівчину має. Каже, що найкращу у світі, та я не вірю, бо кращої від тебе нема й не може бути".
Молов язиком, щоб заглушити жаль. Привик до добрих жінок і тепер важко було йому розставатися з ними.
— А не плачте за мною, — казав, — бо нема за чим. От, старий хрін. Був кінь та з’їздився. Вернуся до вас за день, за два, за неділь чотири, якщо мене не вб'ють або гетьманом не зроблять, бо тепер одно від другого близько.
Приговорюючи, снідав. Борис не міг надивитися, куди він стільки страви дівав. Босаковський помітив його думки.
— У дорогу голодним не пускайся, бо в дорозі всяко буває. Попадеш на добрих людей — погостять, попадеш на поганих, нічого не дадуть. Харчуйся, синочку, бо на те мама й донця наготовили нам такого добра, щоби ми його з'їли.
Наситившись доволі, устав, вуса хустиною обтер і перехрестився. — "Дякуючи Богові милосердному і вам, паніматко, покріпилися ми несогірше. Стала душа на мірі. А тепер кому в дорогу, тому й час!"
Коні осідлані чекали.
Хазяйка взяла коня Босаковського, а донця Борисового й вивели їх не за ворота, а геть далеко на роздоріжжя. Тут розпрощалися. Босаковський поцілував хазяйку в руку, а вона поблагословила його на дорогу. Борис пішов за його приміром. Оба скочили на коні.
— Не поминайте злом! — гукнули.
— І ви нас також! — відповіли мама й доня, витираючи рукавами сльози.
Поїхали, а як опинилися на горбку, то озирнулися.
З хутора лиш верхи дерев майоріли й стирчав димар.
Білі голуби над стріхою літали.
Так літали над хутором думки Босаковського. Бідненько жилося тут йому, але по-людськи, по-християнськи. Ні одної сварки, ні одного поганого слова не чув тут. У городі, в соймі всіляко бувало, а тут дві добрі душі на нього ждали. І потішили й розважили, як коли треба було. Звичайні собі люди, навіть не шляхтичі, а такі добрі.
Зняв шапку й зітхнув.
— їдьмо! — і торкнув острогами коня.
Болото під копитами хлюпотіло. Небо трохи випогоджувалося. Поранній вітрець змітав з нього хмарки. Тоді й сонце всміхалося до наших їздців і на хвилину роз’яснювався широкий краєвид. На хвилину, бо хмари знову табунами звідкілясь надбігли, і знову стало сумно на світі.
Лани й поля здебільшого пусто стояли. Війна відтягнула від них рільника, рік випав неврожайний, а до того й зерна на засів бракувало.
Народ убожів і дичавіла земля. Тільки хопта буяла й бур’ян виростав у хлопа. Шелестів за подувом осіннього вітру, ніби питався наших вершників, куди вони їдуть і пощо?
— Доборолись! — процідив крізь зуби Босаковський. — Бач, якого натворили песиголовці!