Місіс Бентлі приязно всміхнулася до них усім своїм жовтим, схожим на маску обличчям, і саме в цю мить із-за рогу викотився візок морозивника. Наче оркестр крихітних ельфів, він видзвонював крижані мелодії, чисті й сріблясті, як дзенькіт кришталевих келихів під рукою знавця, скликаючи всіх до себе. Дітлахи враз сіли на траві й усі троє, мов соняшники до сонця, повернули голови туди.
— Хочете морозива? — гукнула до них місіс Бентлі.— Ідіть сюди!
Візок зупинився, і місіс Бентлі заплатила за три порції льодовикової доби. Набравши у роти солодкого снігу, дітлахи подякували і швидкими поглядами зміряли її від сивої голови до черевиків на ґудзиках.
— А ви не хочете відкусити? — спитав хлопчик.
— Ні, дитино. Я вже стара, і кров у мене й так холодна. Не розтану і в найспекотніший день,— засміялася місіс Бентлі.
Вони перенесли свої льодовички на тінясту веранду й умостилися рядочком на канапі-гойдалці.
— Мене звуть Еліс, її Джейн, а це Том Сполдінг.
— Дуже мило. Я місіс Бентлі. Колись мене звали Елен.
Дітлахи вражено витріщилися на неї
— Ви не вірите, що мене звали Елен? —спитала стара.
— Я й не знав, що в бабусь бувають імена,— кліпаючи очима, відказав Том.
Місіс Бентлі сухо засміялася.
— Він хотів сказати, що бабусь ніколи не звуть на ім'я,— докинула Джейн.
— Моя люба, коли тобі буде стільки років, скільки мені тепер, тебе теж не зватимуть Джейн. Зі старою жінкою всі страшенно чемні. Вона тільки "місіс". Ніхто з молодих не скаже на неї "Елен". Це здається надто легковажним.
— А скільки вам років? — спитала Еліс. [383]
— О, я ще пам'ятаю птеродактилів,— усміхнулася місіс Бентлі.
— Та ні, насправді, скільки?
— Сімдесят два.
Усі троє замислено посмоктали свої крижані солодощі.
— Багато,— мовив Том.
— А почуваю я себе так само, як і тоді, коли мені було стільки ж, скільки вам,— сказала стара.
— Скільки нам?
— Атож. Колись я була такою самою гарненькою дівчинкою, як ти, Джейн, і ти, Еліс.
Дітлахи мовчали.
— Що це з вами?
— Нічого.— Джейн підвелася.
— Гадаю, вам нема куди поспішати. Ви ж іще й морозиво не доїли... Чи щось не гаразд?
— Моя мама каже, що говорити неправду негарно,— промовила Джейн.
— Звісно, що негарно. Це дуже погано,— погодилася місіс Бентлі.
— / слухати, коли говорять неправду.
— А хіба хтось сказав тобі неправду, Джейн? Джейн подивилася на неї і збентежено відвела очі.
— Ви сказали.
— Я? — Місіс Бентлі засміялась і приклала суху, кощаву руку до худих грудей.— Що ж я таке сказала?
— Про себе. Ніби ви були малою дівчинкою. Місіс Бентлі застигла на місці.
— Та я ж і справді була такою дівчинкою, як ти, багато років тому.
— Еліс, Томе, ходімо.
— Стривай,— мовила місіс Бентлі.— Ти не віриш мені?
— Не знаю,— відповіла Джейн.— Ні, не вірю.
— Але це просто смішно! Ясно ж як день: усі люди були колись молодими!
— А ви — ні,-не зводячи очей, наче сама до себе, прошепотіла Джейн. її паличка від морозива впала у. ванільну калюжку на підлозі веранди.
— Та певне ж, що мені було й вісім, і дев'ять, і десять років, як і вам усім.
Дівчатка захихотіли, але враз замовкли. Місіс Бентлі блиснула очима. [384]
— Гаразд, не можу ж я цілий ранок марно сперечатися з десятилітками. Годі й казати, що колись і мені було десять років і я була така ж дурненька.
Дівчатка засміялися. Том стояв ні в сих ні в тих.
-: Ви жартуєте над нами,— крізь сміх промовила Джейн.— А насправді вам ніколи не було десять років, місіс Бентлі, хіба не так?
— Ану, марш додому! — раптом крикнула стара, якій стало вже несила бачити їхні насмішкуваті очі.— Нема чого тут реготатися.
— І насправді вас не звуть Елен?
— Та певна річ, що мене таки звуть Елен!
— До побачення! — зі сміхом гукнули дівчатка, біжачи через лужок, по озерцях тіні від дерев. За ними поплентався й Том.— Дякуємо за морозиво!
— Колись і я в "класики" грала! — гукнула їм навздогін місіс Бентлі, але вони вже зникли з очей.
Решту дня місіс Бентлі сердито грюкала чайниками й каструлями, з шумом та брязкотом готувала свій нехитрий обід і час від часу підходила до надвірних дверей, сподіваючись застукати тих нахабних бісенят, що напевне шастали десь поблизу й посміювались. Та якби вони й з'явилися на очі, то що б вона їм сказала, і чого їй було взагалі усім цим перейматися?..
— Подумати тільки! — мовила місіс Бентлі до своєї вишуканої чайної чашечки, облямованої трояндовим вінчиком.— Ще ніхто ніколи не сумнівався, що свого часу і я була дівчинкою. Це ж така жахлива дурниця! Я зовсім не журюся тим, що я стара,— справді ні,— але позбавити мене дитинства нікому не дозволю!
І вона ніби знову бачила тих трьох дітлахів, що бігли геть у затінку розложистих дерев, несучи в своїх холодних від морозива рученятах її юні літа, невидимі, як повітря.
Після вечері місіс Бентлі, не знати чому, бездумно й відчужено спостерігала, як її власні руки, мов пара примарних рукавичок під час спіритичного сеансу, збирають у напахчену хусточку різні предмети. Потім вона вийшла на веранду й нерухомо стояла там з півгодини.
Аж раптом повз будинок, наче сполохані птахи, пурхнули ті троє, але місіс Бентлі гукнула їх, і вони спинилися на льоту. [385]
— Що, місіс Бентлі?
— Ідіть-но сюди, на веранду! — звеліла вона. Дівчатка піднялися східцями, за ними плентав Том.
— Що, місіс Бентлі?
Вони аж надто натискали на оте "місіс", так наче то було справжнє ім'я старої, і воно звучало, як басова струна.
— Я хочу показати вам деякі цікаві дрібнички.
Місіс Бентлі розгорнула напахчену хусточку і спершу зазирнула туди сама, ніби сподівалася побачити щось несподіване й для себе. Потім узяла невеличкий заокруглений гребінець, оздоблений по краєчку блискучими камінчиками.
— Я носила його в косах, коли мені було дев'ять років,— сказала вона.
Джейн повертіла гребінця в руках і промовила:
— Гарненька штучка!
— Ану, покажи! — вигукнула Еліс.
— А оце маленький персник, який я носила у вісім років,— провадила місіс Бентлі.— Тепер він уже не налазить мені на палець. Коли подивитися проти світла, там видно похилену Пізанську вежу, що ніби ось-ось упаде.
— Ой, дайте глянути!
Дівчатка передавали персник одна одній, аж поки він опинився на пальці в Джейн.