— Там немає нічого доброго, любий дядечку, — відповів юний Дорвард. — Але я радий, що ви зразу ж пізнали мене.
— Я б пізнав тебе, хлопче, і в ландах[49] коло Бордо, коли б зустрів тебе там на високих, як у журавля, ходулях. Але сідай-но, сідай; якщо доведеться почути про нещастя, то в нас буде досить вина, щоб перенести його. Гей! Старе винне барило, наш добрий господарю, неси нам негайно, що там у тебе є найкращого!
Шотландсько-французька говірка була таким самим звичайним явищем у тавернах коло Плессі, як швейцарсько-французька в сучасних паризьких кабаре. І з швидкістю, в якій приховувався страх, прибіг господар на звук цієї говірки й виконав наказ. Пляшка шампанського вже стояла перед ними, і дядько встиг добре з неї ковтнути, тим часом як племінник лише пригубив, кажучи, що вже пив цього ранку.
— Це було б добро виправдання хіба що в устах твоєї сестри, любий племіннику, — сказав Балафре. — Ти не повинен лякатися доброї чарки вина, коли хочеш мати бороду на обличчі і вважати себе за воїна. Але, зрештою, розв'язуй твій шотландський лантух — розповідай, які там у тебе новини з Глен-Гулакіна! Як там живе моя сестра?
— Вона померла, любий дядечку, — сумно відповів Квентін.
— Померла! — як луна, повторив дядько голосом, в якому звучало швидше здивування, ніж співчуття. — Як же це так сталося, адже ж вона на п'ять років молодша від мене; а я ніколи не почував себе так добре, як тепер! Померла! Це просто неможливо. У мене ніколи навіть голова не боліла, хіба що з похмілля після гульні в компанії братів веселої науки[50], а моя бідна сестра померла! Ну, а твій батько, любий племіннику, тепер знов одружився?
І перш ніж юнак встиг відповісти, дядько вже прочитав його відповідь у здивуванні, яким той зустрів це запитання, і сказав:
— Що, хіба ні? Я міг би заприсягтися, що Алан Дорвард не така людина, щоб жити без жінки. Він любив у хаті лад і, хоч завжди був людиною суворих правил, іноді позирав на гарненьких жінок, У шлюбі він знайшов би і те, і друге. Щодо мене, то я байдужий до цього. Я можу дивитися на гарненьку жінку і зовсім не думати про церкву й одруження. Мабуть, я не досить побожний для цього.
— Але дозвольте, дорогий дядечку! Мати моя була вдовою ще за рік до своєї смерті, коли Огілві зруйнували Глеп-Гулакін. Мій батько, два дядьки, двоє старших братів і семеро моїх родичів, і арфіст, і доглядач, і ще шестеро з наших людей полягли в бою, захищаючи замок. Тепер від Глен-Гулакіиа не залишилося ні вогнища, ні каменя на камені.
— Присягаюся хрестом святого Андрія! — вигукнув Балафре. — Та це ж справжній розгром! Ох, ті Огілві завжди були лихими сусідами для Глен-Гулакіна. Яке це нещастя! Але "на війні як на війні". Коли ж скоїлася ця біда, любий племінничку? — і, спитавши це, він вихилив склянку вина й похитав головою, тим часом як небіж відповів, що його родина загинула позаторік на свято святого апостола Іуди.
— Ач яка річ, — зауважив солдат. — Недарма я казав: чия візьме. Того самого дня я й двадцятеро моїх товаришів Штурмували замок Рош-Нуар, що належав Аморі Залізна рука, ватажкові вільних стрільців, про якого ти, мабуть, чув. Я вбив Аморі на його власному порозі й здобув стільки золота, що з нього вийшов ось цей чудовий ланцюг, який колись був удвоє більший, ніж тепер; до речі, це нагадало мені, що мій обов'язок — призначити частину його на боговгодну справу. Ей, Ендрю, сюди!
Увійшов Ендрю, дядьків йомен, одягнений майже так само, як і лучник, але без залізних нарукавників і в панцирі грубішої роботи. Його шапка була без пера, а плащ — із звичайної тканини замість багатого оксамиту. Знявши з шиї грубий золотий ланцюг, Балафре одгриз своїми міцними зубами чотири ланки з одного кінця й сказав служникові:
— Ось, на тобі, Ендрю, віднеси це моєму приятелеві, веселому Боніфацію, монахові монастиря святого Мартіна. Привітай його від мене й перекажи слова, яких він не міг вимовити, коли ми прощалися з ним востаннє опівночі: "Боронь вас боже". Скажи йому, що мої брат, сестра і ще дехто з нашої родини повмирали і я прошу його відправити месу за упокій їх душі стільки разів, скільки він вважатиме можливим за ці ланки мого ланцюжка. А якщо цього мало, то нехай помолиться в борг, щоб урятувати їх від чистилища. Але стривай-но… Раз мої родичі були люди чесні, а не єретики, то вони, мабуть, уже звільнилися з передпокою чистилища, і тепер неважко буде взагалі визволити їх з тієї нори. Тому я хочу, щоб хоч за частку цього золота він прочитав найміцніші прокляття, які знає наша церква, проти так званих Огілві з графства Ангус. Ти розумієш, що я кажу, Ендрю?
Ножар кивнув головою.
— Тільки дивись мені, щоб жодна з цих золотих ланок не попала до пивниці, перш ніж монах візьме їх собі. Бо коли таке трапиться, я так тебе почастую канчуками, здеру з тебе живцем шкуру, як із святого Варфоломея. Тепер на, бери оце. Я бачу, що ти накидаєш оком на пляшку і не підеш, не покуштувавши вина.
Він налив йому повну склянку, і ножар, випивши до дна, подався виконувати доручення свого пана.
— А тепер, любий племіннику, розповідай, яка тебе доля спіткала в цьому злощасному поєдинку.
— Я бився весь час поруч із старшими й дужчими за мене, поки всіх їх не повбивали, — сказав Дорвард, — і мене теж сильно поранили.
— Але, мабуть, не гірше, ніж мене десять років тому, — зауважив Балафре. — Дивись, любий племіннику, — показав він йому червону смугу на обличчі. — Меч Огілві ніколи б не провів такої глибокої борозни.
— Вони проводили досить глибокі борозни, — сумно відповів Квентін. — Але нарешті вони втомилися й зглянулися на благання моєї матері помилувати мене, коли побачили, що іскорка життя ще жевріє в мені. Ученому монаху з Ебербротіка[51], який, на щастя, був нашим гостем у цю лиху годину і якого ледве не вбили під час сутички, дозволили перев'язати мої рани і перенести мене в безпечне місце. Але за цей дозвіл він і моя мати мусили дати обіцянку, що я стану ченцем.
— Ченцем! — вигукнув дядько. — Присягаюся святим Андрієм, ось чого зо мною ніколи не. було. З самого мого дитинства нікому ще не спадало на думку зробити з мене ченця. Мені аж дивно, коли подумаю про це. Правду кажучи, коли б не грамота, якої я ніколи не міг збагнути, не співання псалмів, яких я не терплю, не вбрання, схоже на одежу божевільного жебрака, — хай простить мені божа мати! — тут він перехрестився, — та не пости, які не зносить мій апетит, — з мене вийшов би ченець, не гірший, ніж мій кум з монастиря святого Мартіна. Але не знаю, чомусь ніхто не пропонував мені вступити до цього стану. Отже, любий племіннику, ти мусиш стати ченцем — але навіщо, скажи, будь ласка?