— Не такого вже бідного, зовсім не бідного, панно. Ми маємо з чого жити, — зауважив синдик.
— Пробачте мені, благородний сеньйоре, — знову почала нещасна дівчина.
— Ні, не благородний і не сеньйор, — заперечив синдик. — Простий городянин з Льєжа, який сплачує по векселях готівкою своїми гульденами. Але це не до діла. Гаразд! Графиня ви чи ні, я все одно заступлюся за вас.
— Ви зобов'язані заступитися за неї, хоча б вона була й герцогинею, — сказав Литер, — коли вже дали своє слово.
— Правильно, Петер, правильно, — сказав синдик. — У нас у Фландрії кажуть так: "Ein Mann — ein Wort"[204]. А тепер ходімо до цієї потвори. Треба попрощатися з цим Гійомом до ля Марком. Не знаю, чому мені стає аж моторошно, коли згадаю про це… Коли б можна було обійтися без цієї церемонії, бо я не маю ніякої охоти розмовляти з Вепром.
— Якщо ви зібрали озброєних людей, то хіба не краще піти просто до воріт і розігнати сторожу? — сказав Квентін.
Але Павійон і його радник в один голос закричали, що не личить нападати на своїх союзників, до того ж це було б нерозсудливо, і Квентін зрозумів, що з такими товаришами не можна рискувати. Отож вони вирішили сміливо зайти до великої зали замку, де, як вони вважали, бенкетував Арденський Вепр, і зажадати від нього, щоб він випустив із замку льєжського синдика та його людей: вимога, як їм здавалося, така розумна, що навряд чи її могли б відхилити. І все ж таки добрий бургомістр глибоко зітхав, дивлячись на своїх супутників, і, зрештою, вигукнув, звертаючись до свого відданого Петера:
— Ось дивися, що значить мати занадто чуле серце! Горе, Петерхен! Як дорого мені коштують моя мужність і людяність! І як багато мені ще доведеться сплатити за мої чесноти, перш ніж небо визволить нас з цього проклятого Шонвальдського замку!
Коли вони йшли дворами, де лежали мертві, поранені й конаючі, Квентін, який вів Ізабеллу під руку, намагався заспокоїти графиню і нагадав, що тепер її життя й честь цілком залежать від її самовладання, твердості й мужності.
— Не від моєї мужності, не від моєї, а від вашої, тільки від вашої! О, коли мені тільки пощастить позбутися цих страхіть, пережити цю лиху ніч, я ніколи не забуду того, хто врятував мене! Дозвольте ж мені просити вас ще про одну ласку, але перед тим присягніться іменем матері й честю батька, що ви не відмовите мені в ній.
— Хіба я можу в чому-небудь відмовити вам? — пошепки сказав Квентін.
— Всадіть ваш кинджал у моє серце, — благала вона, — але не віддавайте мене на наругу цим потворам…
Квентін у відповідь тільки потиснув руку молодої графині, і якби вона не була пойнята страхом, то відповіла б йому з не меншою теплотою. Так, спираючися на руку свого юного оборонця, вона пішла до жахливої зали. Поперед неї простував Павійон із своїм ад'ютантом, а позаду йшли дванадцятеро дужих чинбарів як почесна варта синдика.
Коли вони наблизилися до зали, звідти пролупали вибухи дикого реготу й виття. Можна було скоріше гадати, що це зібралися демони відсвяткувати свою перемогу над людським родом, ніж подумати, що тут бенкетують люди, відзначаючи свій успіх. Непохитна рішучість, яку міг навіяти лише розпач, підтримувала мужність графині Ізабелли, а відвага, що збільшилася в цих скрутних обставинах, не покидала весь час Дорварда. Павійон і його ад'ютант хоч-не-хоч теж ішли назустріч своїй долі, мов прив'язані до стовпа зацьковані ведмеді, яким нікуди подітись від небезпеки.
Розділ XXII БЕНКЕТ
Кейл. Де Дік, різник з Ешфорда?
Дік. Тут, сер!
Кейл. Воли впали перед тобою, як барани й бугаї, а ти поводився так, немовби ти був у своїй різниці.
Шекспір. "Король Генріх VI", ч. II
Важко було уявити собі, яка страшна зміна сталася в замковій залі Шонвальду, де Квентін ще так недавно обідав. Приміщення це показувало картину війни з усіма її страхіттями й спустошеннями, причому війни, в якій брали участь найбезжалісніші й найневблаганніші з усіх вояків — наймані солдати варварського віку, професійні грабіжники та вбивці, які звиклися з жорстокістю й кривавою розправою і в яких не було ні патріотизму, ні романтичного духу рицарства.
У цій самій залі, до кілька годин тому сиділи світські й духовні особи за урочистим і трохи церемонним обідом, де навіть жарт вимовляли пошепки і де при великій кількості всіляких страв панувала зовнішня пристойність, хоч може й лицемірна, тепер був такий дикий бешкет, що сам сатана, коли б він головував на цьому бенкеті, навряд чи міг би вигадати щось потворніше.
На верхньому кінці стола на єпіскопському троні, який поквапливо перетягли сюди із зали ради, сидів сам грізний Арденський Вепр, що цілком заслужив це страшне ім'я, яке він так полюбив і яке з усіх сил старався виправдати. Він був без шолома, але в повному блискучому й важкому спорядженні, якого майже ніколи не скидав. На плечах у нього був плащ з цілої вепрової шкури з срібними копитами й іклами. Шкура з голови звіра була вичинена так, що, накинута у вигляді каптура на шолом або просто на голову, як тепер, надавала йому схожості з потворою, котра вищирила зуби. Проте обличчя Арденського Вепра навряд чи потребувало цієї жахливої прикраси, щоб скидатися на потвору, бо воно й саме було дуже потворне.
Верхня частина обличчя до ля Марка зовсім суперечила його вдачі, бо хоч його волосся й скидалося на грубу звірячу щетину тієї тварини, шкурою якої він був прикритий, зате відкрите високе чоло, широкі рум'яні щоки, великі іскристі світлі очі й орлиний ніс свідчили про мужність і великодушні пориви. Але ці більш-менш благовидні риси були спотворені грубістю, зухвальством, розбещеністю й нестримними спалахами люті, що наклали на його обличчя вираз, що не узгоджувався з рішучістю й відвагою, котрі воно могло б виявляти. Щоки й особливо повіки набрякли, а від лихого поводження й поганих звичок очі затьмарилися й білки почервоніли, що надавало його обличчю подібності до вепра, на якого баронові так страшенно хотілося бути схожим.
Та де ля Марк, який намагався в усьому підкреслити свою подібність до вепра і навіть, здавалося, пишався цим ім'ям, через дивну суперечність приховував своєю широчезною й довжелезною бородою ту ваду, що, власне, й спричинилася до такого прізвиська. Цією вадою були товсті губи й два величезних зуби, що, мов справжні ікла, стирчали з його надзвичайно розвинутої верхньої щелепи й надавали йому схожості із звіром.