За тиждень до свят Галька заходилася білити хату, і на ферму поратись пішов Ладимир. Як гнав телят до водопою, його перестріла зоотехнічка, але тільки зиркнула і про підміну нічого не сказала: Галька з тим і ставала до телят, що чоловік, коли треба, підмінятиме — немовля на руках, ще й за спідницю двоє тримаються.
— Ладимире, скажи завфермою, що голова викликає.
— Єсть! — гукнув навздогін зоотехнічці — вона поспішала до машини, на яку вантажили бідони.
Трактор, пирскаючи з-під гусениць гноївкою, рушив на шлях. Дороги розбагнючило, і трактори волокли автомашини з молоком майже до міста. Зоотехнічка зіп'ялась на приступку кузова, з гумових чобіт скрапувало масне болото, і тільки вершечки халяв, обіймаючи повні литки в світлих панчохах, проти вранішнього сонця вилискували лаком. Зоотехнічка, перегнувшись через борт, лічила бідони: край її короткої, з цупкого чорного краму спідниці задерся. Ладимир гигикнув, зоотехнічка озирнулася і обсмикнула спідницю.
Сонце, на друзки потрощене копитами, ошаліло дрібцювало по блакитних хвилях калюж. Ноги шпортали в твань. Земля парко, солоно дихала. Ладимир почухав спину об жердки загону і, хруснувши суглобами, потягся. Йому закортіло випити, хоч присягався Гальці до свят не зазирати в чарку. Останнього разу він таки перебрав: лежав під крамницею і привселюдно нахвалявся, що розуміє мову птахів і що ночами до нього злітаються відьми. Відьми справді зліталися в похмільні ночі, і було Лади-мирові, як при повному затемненні сонця, морочно і страшно.
Телятник стояв на краю фермівського двору, і перед Ладимиром аж ген-ген до села зелено стелився розцяцькований ясно-блакитними улоговинами луг. Луками, обходячи водопілля, жінка в чорному жакеті вела на налигачі корову. Ладимир упізнав Марушку. Він застромив вила в паруючий гній і чекав.
— До бугая корову ведеш, а сама вбралася, мов на свайбу! — гукнув назустріч.
Марушка запобігливо, винувато усміхнулася: недочувала.
— Драстуй, Степан-бо є? Ладимир вишкірився:
— Так ти до бугая чи до "пана писаря"?
Степан, якого з війни дражнили "паном писарем", доглядав бугая. Сьогодні він попорався спозаранку, запріг конячку і подався вивозити гній на свій город.
— Нема Степана? — розчаровано перепитала Марушка, бгаючи сухими, кістлявими пальцями кінець налигача.
— За ніч ухекала "пана писаря", і до бугая не вийшов! — гукнув на вухо Марушці Ладимир. У селі поговорювали, що Степан підночовує в Марушки. Її сіре, ніби з небіленого полотна, обличчя взялося рожевими плямами. — Могорич поставиш — виведу Мишка.
З губ корови падала піна.
— Не твій бугай, колгоспний, — несміливо боронилася Марушка.
— Хай колгосп і виводить. Поки "пана писаря" діждешся, в телиці апетит мине.
— Та вже згода.
— Добре! — звеселів Ладимир.
Він припнув телицю, вивів із сарая Мишка. Бугай був ручний, рахманний. Морда лисава, як і в Степана. Не бугай ніби, а молочне теля. І обрисами морда — ну як Степанове обличчя. Лише рогів Степанові не вистачає. Ладимир не любив бугая, бо не любив Степана. Зігнувши карк і хльоскаючи себе по гладких боках випруженим хвостом, Мишко розвалькувате пішов до телиці. Густе, черевне ревисько, ніби вібрувало геть усе, від рогів до чересел, тіло бугая, щугонуло над дворищем, колошкнуло телят у загоні і раптом обірвалося. Телиця було сіпнулася, але кістлява, як і сама Марушка, спина її покірно облягла, а патирчаки ніг трохи не до колін штирхнули у твань.
— У-у-у!.. — захоплено прогучав Ладимир і ляснув жінку по коліні. — А, Марушко?!
Марушка сором'язливо одвернулася, затулилась хусткою,— вона досі дівувала.
— Продаватиму під осінь, бо строюся. За тільну більше дадуть.
— А таке ж, — відгукнувся Ладимир, зачиняючи бугая в сараї. Йому кортіло пожирувати з Марушкою, але від курника зиркала в їхній бік пташниця, а вона розплеще Гальці, ще й додасть, чого не було. Галька ж ревнива і люта, як кішка. Тверезий, він її боявся. Ладимир поплював у долоні, узявся за вила:
— То я, Марушко, зараз прискочу!
Корова і жінка в чорному жакеті почвалали по ясно-зеленому лугу до села, а він викидав гній, запряг підводу та поїхав по борошно для телят. Повернувшись, він для ока посипав січку мукою, а клуночок кинув на віз, у солому: ідуть свята, платню в конторі забере Галька, а того й не знатиме, що в Марушки для нього уже запасено. Упоравшись, нокнув на коня і спроквола поїхав попід селом до хутора, де випиналася з соняшникової опаски, наче гриб-обабок з сухого листяного насту, Марущина хата. По той бік хатки білими телеантенами маячили крокви нового зрубу. Город од лугу відмежовувала благенька жердина, він сіпнув за кінець жердки і вирвав її з березового стовпа разом з іржавим цвяхом. Копита коня грузли в глевкому чорноземі, жердина тріснула під колісьми, проте Ладимир не зважав. Заїздити з городу було безпечніше, менше очей пастиметься.
У Марущиному дворі пилярі шмагали дзвінкою стрічкою розіп'ятий на козлах окоренок граба, щедро поливаючи землю білим молоком тирси. Пилярі були нетутешні, литвини, і він їх не дуже стерігся. Окублив клунок соломою і, взявши перед себе, поніс у сінці. З хатніх дверей наполохано зирила Марушка:
— Ти що, здурів? Серед білого дня!
— Безмін де?
Він сам узяв з лавки безмін, підчепив клунок — затягло більше пуда.
— Літру будеш винна, а за бугая — тепера. Та крутись Млинком, бо підвода біля хати.
Марушка шмигнула в комору. Повернулася з руками під фартухом. Ладимир гигикнув, наче невироблений жеребчик, лапнув Марушку п'ятірнею і намацав пляшку, заткнуту кукурудзяним качаном. Марушка злякано сіпнулася назад, у пляшці булькнуло. Тоді він лівою рукою обійняв її за плечі, і йому раптом забракло повітря. У вікно постукали, і вусате лице пиляра прилипло до шибки:
— А вийди-но, хазяйка, будемо раду радить.
Ладимир неохоче відпустив Марушку, сунув пляшку за пазуху і вийшов у двір. Ніздрі його тремтіли після солодкого борюкання з Марушкою, а очі засліпило хмільним, пінистим сонцем, і хмільно пахла вогка тирса, що її вимітав з-під козлів пиляр, і хмільним відгонило від забору й берези в кінці городу, по білій корі якої сльозився сік. У лузі він накинув віжки на полудрабок, і кінь почвалав напрямці, печатаючи по густо розписаній зеленою паростю оболоні рогаті підкови. Ладимир дістав півлітру, подивився горілку на світло — горілка була прозора, як джерельна вода, і сонце по той бік пляшки стужавлювалося до сліпучої краплі, що ятрила око. Ладимир витер рукавом сльозу і нахильці, мружачись до яскравіючого неба, випив половину пляшки.