— А дитина то п'ятому, десятому оповіщатиме, яке ваше горе... На те воно молоде в бога!
— Що ж! — кажу;— добрий чоловік пожалкує!..
На те мені Чайчиха нічого не відказала.
А дівчина в неї була хороша, як квітка. І така вона була якась палка, чующа... Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужає; як же весела — що то за жарти, що в неї за пісні, за вигадки!.. Шамка, легка, станом струнка, волосом чорнява, а що вже очі! Там були такі, що й без мови говорять. От інше то поплаче собі тихенько, зітхне, та й годі; а весело — всміхнеться. Ні, воно було у горі, то сльози виплаче, у радощах — сміх висміє. Що спочує, то з самої душі, з самого серця, щирого, киплячого... От і росла вона, і виростала.
IV
А Чайчиха щодалі, усе вона хмурніша — от мов хмара чорна. І замічати я стала, що вона почала кудись ходити. Увечері пізно якісь до неї люди приходять, і довго вона з ними говорить. Я собі мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня — бачу, іде у двір чи москаль, чи хто його зна, — з червоним коміром, такий пикатий, усатий, і питає, чи дома пані. От я кажу: "дома", а сама — зирк: Горпина стоїть на хатньому порозі біла як хустка і проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До неї: "Що вам, Горпино?" Вона тільки мені рукою махнула.
Оддав той москаль бумагу якусь панії. Вона ж, як прочитала, розгнівалась, стривожилась. Написала щось і дала тому москалеві. Він поніс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, і стали вони удвох із панією радитись. Пані так і сипле словами, і хусточкою очі обітре, і руками сплесне. Дала йому гроші. А він усе слухав, брови піднімаючи та по кріслечку нігтями стукаючи. Гроші взяв і, сховавши в кишеню: "Не бійтесь, — каже, — нічого не бійтесь!" Пані йому дякує, до воріт проводить і там дякує. Приходжу я та й розказую Горпині.
— Що се таке?
А вона тільки зуби зціпила та простогнала ніби: "Знала я, знала!"
Я нічого не розумію. А тут приходять якісь судовії два панки.
Веліли Горпині стати перед себе, а самі сіли.
Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.
— Ти, молодице, вільності шукаєш?
А вона:
— Я.
— Попадешся у біду, дурна! Лучче служи своїй панії та роби.
Вона мовчить.
— Чуєш? Розумієш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напасті на себе! Почуємо іще — негарно буде!
Та й пішли.
Хочу я їй слово сказати... та гляну на неї — не вимовлю. Сіла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить — як замерла!
І Настя тут стоїть; задумалась і на лиці міниться.
V
Господи, як вже сварилась пані на Горпину! І на очі її не пускала тижнів ізо два. А Настя мені якось і каже:
— Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона мені, маленькій, було, розказує про наших батьків вільних, та й сама волі забажала! Веселіша вона тоді була, — каже, а сама задумалася, зажурилася, — не така, як тепер... Розказує, було, мені прядучи казки, як наші батьки вільними козаками по Дніпру жили, і пісень гарних про ту старовину співала.
А я їй говорю:
— То чого ж се ти й собі, Настусю, усе думаєш?
— Та все мені, — каже, — давня воля сниться, чогось мені невпокійно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого... І думки мої мішаються, і сон мене не бере; а засну — все сниться, що на волі!..
VI
А Настя вже шістнадцятий рочок починає. Пані гаптувати її учить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась — на свою голову: пані зраділа та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: "Маю тут сусідку-молодицю; вона гарно шиє", та й дасть Насті пошити. І добрі гроші вона брала, й багато роботи їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неї ще серце од кожного слова кипить, в неї ще думки рояться веселі дівочі, ще б молоденькій порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побігати, любих речей, проти місяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Інша, кажу, поплакала б та й сумирилась. Настя не така вдалася. Скільки вона сліз вилила, боже мій, світе мій! Станула як віск. Ясні очі веселі стемніли, і стала вона похмура, як її мати.
VII
Якось пані пішла в гостину і нікого з столовників дома не було. Ми з Чайчихою, упоравшись у хаті, пішли до Насті. А Настя шила у паниному покої. Увійшли, а дівчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж задихається.
— Що тобі, Насте? — питаю.
А Чайчиха тільки глянула на дочку, нічого не сказала й сіла.
— Що тобі?
Настя мені в вікно показує, на улицю киває.
— Що там, голубко?
— Там люди! — покрикнула. — Живуть, ходять собі, на божий світ дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.
— О, пташко! — я вмовляти. — Хіба в їх горя немає, в тих людей!
— То що — горе? Я горя не боюся... Мені гірш: я не знаю ні горя, ні радощів; я мов камінь тут каменію!
Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ся пісня відома, — і головою не поведе.
Зітхнула Настя важко, обтерла сльози дрібні та й каже:
— Сядьте ближченько, мамо! Погомоніть, тіточко, розговоріть мене.
Що тут мені їй говорити!
— Ти, Насте, не журися, не плач... А вона, не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матері, як ухопить її за руки:
— Мамо, мамо! Скажіть мені словечко, скажіть! Моя душа переболіла... моє серце схне!
— А що я тобі казатиму, дочко? — заговорила Чайчиха похмуро. — Поради нема! Коли тут хтось — шам, шам!
— Пані, — кажу, — пані!
А вона в двері.
VIII
— От, — крикне пані, — який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!
Бере сорочку в Насті, дивиться:
— Та ти й не шила, мабуть, нічого, га?
— У мене голова болить, — одказує Настя понуро.
— А гав ловити, то в тебе й не болить тоді голова?.. Ледащице! У матір удалася! Може, й тобі на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..
А сама на порозі стоїть, не дає й нам з Чайчихою пройти.
— Я її годую, я зодягаю, я її на світі держу, а воно, ледащо, мені робити не хоче!
— Може, собі роблю? — каже Настя, да так-то вже гірко каже тії слова. — Може, собі заробила що?
— Ти мені смієш так одвітувати? Я ще тебе не вчила! — та й стала її бити.
— Бийте, бийте, — покрикнула Настя, — та й за се кажіть дякувати!
— Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вік тобі лиха!
— Нехай буде!
Гляну я — пані у гніву, розгорілась. Гляну на дівчину — бліда, грізна, сама розпач гіркая! Гляну на Чайчиху — хмара хмарою!