Роки минали, але нікому ані на думку не спало податися за тим скарбом, бо де ж би взяти голови семи братів?
Тим часом у Винниках був собі за громадського пастуха один спритний хлопака, який вбив собі до голови, що мусить добути ті гроші. Побіля верби він пас щодня худобу і з надією чекав, що гроші ті заблиснуть саме йому. Невідомо на що надіявся, бо не май жодної гадки, де здобуде голови семи братів.
І от якогось осіннього дня небо розколов грім та полив такий дощ, аж сіро стало довкола. Пастух кинувся під першу ліпшу вербу, накрив голову мішком і цокотів зубами.
Раптом у дуплі верби спалахнув сліпучий вогонь, пастух аж захлинувся повітрям від захвату – бо то було не що інше, як золоті збійницькі дукати. Але де, де взяти голови семи братів?
Хлопець гарячково роззирнувся довкола, шукаючи бодай якоїсь зачіпки, щоби зарадити собі. І ось на пеньку неподалік побачив зграю молодиих опеньок. Порахував їх і скрикнув:
– Є! Сім підпеньків! Голови сімох братів!
В одну мить витяг зі штанів ножика і чик-чик – позрізав їхні голівки. А тоді хутенько пошпурив їх у дупло.
Сяйво згасло, але гроші зосталися на місці і пастух спокійно пересипав їх собі до сорочки та й помчав додому.
Дорогою його не один господар спиняв:
– Гей, куди женеш? А де наша худоба?
– Все, не буду більше пастушив! Забирайте собі свою худобу!
– Здурів, чи що? – знизували вони плечима.
Та їм таки довелося наймати іншого пастуха, бо наш сам уже став господарем. Збійницький скарб поміг йому н цьому.
ПІДЗЕМНІ МЕШКАНЦІ
ТАЄМНИЧІ ПІДЗЕМНІ МЕШКАНЦІ
Про підземний хід, що вів на Підзамче, розповідали чимало легенд. Колись він мав три гілки, але де вони докладно починались, ніхто не знає. У 1900 році знайшли одну гілку, що мала півтора метра ширини і довжини, а бігла від Княжої Гори впоперек Татарської та Жовківської до вулиці Балконової (тепер Гайдамацька).
ЧЕРЕДА ЧЕРВОНИХ КОРІВ
Пасла дівчина корову. Аж ось корова зайшла в терня і, мов крізь землю запалась. Дівчина побігла до кущів і побачила широку нору, з якої пробивалося блідаве світло. Не мала іншої ради й почала спускатися.
Світло вивело її на чудову зелену луку. А на луці паслася велика череда корів таких самих, як і її Красуля. Пастух виглядав якось дивно: мав на собі розшитий золотими нитками кунтуш, високі сап'янові чоботи і меча за спиною.
– Що тут шукаєш, дівчино? – спитав пастух.
– Корову шукаю, пане вояку.
– Як шукаєш, то знайдеш, – відказав і рукою махнув на череду.
Але як тут було щось відшукати, коли всі корови були красі, у всіх на чолі біла пляма та й писки однакові. Походила вона серед корів і врешті згадала, що у її Красулі один ріг був надщерблений. Завдяки цьому пізнала її.
– Твоє щастя, – сказав пастух, – інакше б тобі навіки тут лишатися довелось.
Вдарив мечем у землю, все довкола стемніло й тільки маленьке світелко показувало дівчині дорогу назад.
ЗОЛОТА БРАМА
Один клепарівський дідич прочув, що під землею зберігаються королівські скарби і заповзявся їх добути. Зігнав свою челядь, щоб копали землю у тім місці, де казали, має бути підземний прохід.
Кілька днів тяжко працювали слуги і врешті докопалися до золотої брами. Коли це примчав на змиленому коні дідичів управник і кричить що маєток під землю западається.
Дідич спинив роботу і вернувся додому. А там і справді побачив, що його великий будинок уже по самі вікна вгруз у землю
– Що ж воно таке? – дивувався вій.
– Це все тому, що ти відкопуєш старий замок, – сказав йому батько. – А наскільки прокопаєш углиб, настільки і дім наш загрузне. Ліпше кинь ту дурну роботу.
Дідич звелів яму засипати. І – диво!. 3 кожною лопатою землі його маєток поволі випірнав, наче з моря.
Більше ніхто не важився докопуватися до підземного міста.
ПАСТУХ У ЗАЧАРОВАНІМ МІСТІ
Між Клепаровом і Голоском стояли Белзькі гори. Один пастух ночував там з кіньми в полі.
Якось серед ночі з'явився перед ним чоловік у чорному плащі і почав махати рукою, аби йшов за ним.
Пастух рушив за чоловіком і побачив, як гора розступилась і зблисло світло. Вони увійшли всередину й опинилися в людному місті з гарними кам'яними будівлями.
Пастух зачудовано дивився на вбрання міщан – це було якесь дивне вбрання, багато оздоблене золотом і коштовним камінням. Вони йшли вздовж яток. що аж тріщали від різноманітного краму.
– Купи три речі, – сказав чоловік.
Пастух став питати ціни – а все таке дешеве, що аж руки трусяться купити. І купив би не три, а тридцять три, якби гроші мав. Було ж у пастуха лише кілька грошиків. Купив собі чоботи, купив бриля, хотів ще пояс купити, але гроші скінчилися.
– Пошукай, пошукай! – гукали йому купці, навперебій опускаючи ціну. Пастух випотрошив усі кишені, навіть у постоли зазирнув – нема більше.
І враз голосний плач залунав, ціле місто гірко заплакало, а чорний чоловік, усміхнувшись, повів пастуха назад. Щойно вивів його з гори, як вхід до неї зачинився, і вже ніщо не нагадувало про існування таємничого міста.
Пастух пізніше розпитав людей і дізнався, що там під горою вже багато літ перебуває зачароване місто. І лише раз на сто літ з'являється воно з-під землі. Якщо в таку ніч знайдеться людина, котра купить будь-які три речі, то місто звільниться від чар.
БУЗИНОВА ПАНІ
КРАСУНЯ ЗІ СТУДНІ
Чи відомо вам, що на Кайзервальді був колись розлогий Бузиновий яр? Ну то й що? – здвигнете ви плечима. Чи мало які яри бувають, всіх не запам'ятаєш.
Одначе про цей яр знало ціле місто. А знало тому, що мешкала там в глухих хащах бузини сама Бузинова пані. Мова йде про ті часи, коли ще Бузинова пані не шкодила людям, а навпаки – помагала.
Отже, у Бузиновім яру була викопана глибока студня, а круг студні цвіли на всі барви польові квіти. Кажуть, що коли котрийсь із парубків не знаходив нареченої собі у власному селі, чи в місті, то йшов до Бузинової пані і просив дозволу пошлюбити якусь з її дочок. Дочки Бузинової пані мешкали в студні і, щоб викликати їх звідти, досить було зірвати квітку і кинути в криницю. Після цього з'являлася така красуня, вродливішої за яку на цілу Галичину не знайшлося б. Мала вона світле довге волосся, що вкривало її наче плащ, блакитні очі сяяли, наче джерела, освітлені сонцем. Кожен, кому судилася така дружина, весь вік свій жив у незмінному щасті, бо за яке б діло не брався, то кожне вдавалося, а що б не замислив – усе збувалося. Найцікавіше ж те, що дівчата зі студні ніколи не старілися і так, як з'являлися молодими, так молодими й щезали по смерти свого чоловіка.