Тут автор відчуває, що в своїх порівняннях Воскобойпикової дільниці може дійти до цілої Австралії, тому передбачливо усуває міліціонера з розповіді, залишаючи тільки його протокол, який другого дня був переданий слідчому райоппої прокуратури Сала-масі, а той, оформивши справу, мав доповісти прокуророві Дашку, який уже передав би її (тобто справу і, звичайно ж, па Педана) судді Верещаці.
Як ця справа потрапила до рук секретаря райкому партії Степана Михайловича, не може пояснити навіть доктор еру-дичнпх наук Варфоломій Кнурець, який твердо вірить у те, що рушнпця, повішена на стіні в першій дії п'єси, конче має вистрелити, а суддя Верещака, введений автором у цей не зовсім серйозний роман уже в перших розділах, повинен неодмінно когось засудити коли не в середині книжки, то хоча б наприкінці. Бо такі закони жанру, а всі закони, правила, постулати, формули, теореми, аксіоми, гіпотези Варфоломій Кнурець знає і вірить у своє знання так само, як вірить у своє призначення когось укусити великий злий собака, припнутий у дворі па довгому ланцюгу.
Від Воскобойника ж нам повинно перейти у спадок словечко "жостір", яке багатьма студентами може бути успішно використане для складання екзаменів з іноземних мов навіть при цілковитому їх незнанні. Тут немає помилки ні в застосуванні множини до слова "іноземних", ні в слові "пезнанпя". Бо "жостір" у справі складання екзаменів може стати ще могутнішим, ніж Гришин "талатай"
Скажімо, вам треба здати англійську. Хай вас не бентежить та обставина, що ви не знаєте жодного англійського слова! Не знаєте, то й не треба. Не морочте собі голови. Зате ви знаєте "жостір", якого пе знає жоден викладач англійської, і цей викладач буде так приголомшений своїм незнанням, що негайно поставить вам п'ятірку. Коли на здачу англійської буде черга, ідіть здавати французьку. Адже вам одпаково! Французи "жостіра" теж пе знають! Пе потовпитесь на французьку — здавайте португальську, хінді, суахілі, малайялам, будь-яку з живих і мертвих мов, навіть з отих вигаданих кібернетиками для їхніх ЕОМ! Успіх скрізь стопроцентний! Автор досі не може збагнути, як це Іван Ііеатурботний, Що сотні разів чув од міліціонера Воскобойника всемогутиьо-ма-гічпе слово, пе скористався ним для того, щоб вступити в якиіі-небудь інститут, захистити дисертацію і організувати (очоливши, ясна річ!) кафедру жостірознавства! Мабуть, тільки неймовірна зайнятість набагато важливішими справами стала Безтурботному на заваді.
Але про Безтурботного мова ще попереду, а нам треба повернутися до Педановпх курей. Шкода, що тут не застосуєш веселої формули Франсуа Рабле про постійну необхідність повертатися "до своїх баранів", бо нам доведеться повернутися лише один раз, та й кури — це все ж пе барани, хоч з вівцями Самусь і спробував їх порівняти, як ми бачили. Про баранів же можемо сказати тут тільки те, що їм, на відміну від козлів, бракує бороди і що в них, як засвідчував це ще вісімдесят років тому професор агрономії імператорського університету святого Володимира С. М. Богданов,— своєрідний голос. До чого тут козли і барапячі голоси? От цього вже пе знають ні автор, ні сам доктор ерудичних наук
1G7
Варфоломій Кпурець. Єдина надія на тих (деяких, деяких, дорогі товариші, а ще точніше — поодиноких) літературних критиків, які вміють гребтися в тексті, мов кури в попелі, і завжди щось там вигрібають (до речі, чи не іспус якогось ще не встановленого наукового зв'язку між цим процесом і прізвищем автора? Це могло б дати матеріал ще для одного роману, і, дивись, може, п вийшла б пепогана штучка).
50
Як стають секретарями райкому? В наш час, у нашій країні це надзвичайно просто. Спитайте Степана Михайловича. Він примружено погляне в далину голубими своїми очима, збере добрі зморшки у куточках очей, пустить ті зморшки понад вилицями і... пе відповість вам нічого або ж відповість так: "А що казати?" Шістнадцятилітнім пішов на фронт, всю війну автоматником, лишив руку в Празі, інвалід. Але з одною рукою став комбайнером, косив перші повоєнні пшениці (негусті, ой негусті!), вчпвся, головував у колгоспі, завідував райсільгоспвідділом, потім обрали головою райвиконкому, останнє семиліття — секретар райкому. Життя типове, але нестабільне. Не те, що в дядька Зновобрать, де тридцять років безперервного стажу на посту. Ото стабільність!
До Світлоярська Стенай Михайлович їздив частіше, ніж колись до Карпового Яру, і не тому, що й пим заволодів цивілізаціііний синдром, а через те, що було ж па що подивитися! Взірцем було не саме село, а й поля колгоспу "Дніпро", бо чи й знайдені такі ще десь, а вже що такого агронома, як тітка Лисичка, піде більше помає, то це вже папевпе. Степан Михайлович приїздив у поля "Дніпра" без об'явлень, не любив, щоб йому виїздили назустріч, давали пояснения, шанобливо стримували віддихп, ловили вказівки й мудрі зауваження. Та хоч як зненацька налітав на світлоярів-ські поля Степан Михайлович, завждц стрічав у степу тітку Лисичку і вже тут відводив свою душу, сповідався, причащався, надихався, карався, каявся, питав порад, тоді слухав скарги, просьби і просив сам.
— Не можу тобі давати порад для чужих полів,— казала тітка Лисичка.— Поля — мов люди. Зпаю свої поля, а більше — пі. Повчатиму людей, а в них пе вийде, і вони скажуть: "Ота Лисичка набалакала..." Все на світі неоднакове, неоднаковий і підхід до нього.
Цього разу, як завжди, Степан Михайлович спіткав у полі Лисичку, але про зустріч ту піхто не зпав, не зпали й того, що в машині з пим приїхала з райцентру Педанова Галинка і попросилася зійти саме тут, коло тітки Лисички. А ще попросила нікому не казати про те, що морочила вона голову секретареві райкому, ну, і все інше, що в таких випадках,може сказати молода колгоспниця, в якої сталося те, що читачам уже відомо і без пояснень.
— Ви вже нікому ж,— іде попросила Галинка трохи мовби аж засоромлено.
— Не турбуйтеся,— сказав Степан Михайлович.— Зпаємо ми втрьох, і все. Ллє мп люди свої. (Про автора забув, і доводиться самочшшо примазуватися до "своїх").
І поїхав не до голови колгоспу, як звичайио, а до товариша Зновобрать.