Господар повів мене по своїх подвір'ях і прибудовах, своїх садах та городах. Нарешті ми вибрались на довгу алею, обсаджену акаціями та сумахами, алея йшла над річкою, і на далекому краю її я уздрів пані де Морсоф, вона сиділа на лаві зі своїми діточками. Яка ж хороша буває жінка у затінку дрібного, ніби ажурового листя! Наївна поквапливість мого візиту, може, графиню й здивувала, але вона не дала цього навзнаки і спокійно чекала, поки ми наблизимося. Граф закликав мене помилуватися на долину, звідси вона виглядала зовсім не так, як з пагорбів по дорозі на Клошгурд. Тут вона скидалася на куточок Швейцарії. Змережена струмками, які вливаються в Ендр, долина тяглася в далечінь і зникала в синястому мареві. Скелясті, вкриті гаями, пагорби зводилися обабіч її, а в напрямку Монбазона око натикалося на широкі зелені розлоги. Ми наддали ходи, щоб привітати пані де Морсоф. Графиня раптом упустила книжку, з якої читала Мадлена, і підхопила на руки Жака, бо хлопчик надривно забухикав.
— Що таке? Що сталося? — загукав граф, пополотнівши як стіна.
— Горло в нього болить,— відповіла мати, не звертаючи на мене ніякої уваги.— Заспокойтеся, це минеться.
Вона пригортала до себе сина, підтримуючи йому голову, а очі її неначе вливали життя в це бідолашне кволе створіннячко.
— Ох, які ж ви необачні,— озвався граф шорстко.— Від річки тягне холодом, а ви ще й посадили Жака на кам'яну лаву.
— Але ж лавка від жару аж пашить, тату! — гукнула Мадлена.
— Вдома така задуха, — промовила графиня.
— Жінкам завжди хочеться, щоб їхнє було зверху! — буркнув граф, обертаючись до мене.
Не бажаючи ні підтримувати, ні ганити його поглядом, я перевів очі на Жака, який нарікав, що йому дере в горлі. Мати мусила нести його додому.
— Коли сплоджують таких кволих діток, треба ж уміти дбати про них! — гукнув чоловік навздогін.
Докір цей був геть неслушний, але самолюбивий граф хотів виправдати себе коштом дружини. Графиня так і злетіла схилом на ґанок, пропала в засклених дверях. Пан де Морсоф умостився на лаві і похнюпився, задумавшись; я стояв ні в сих ні в тих, він навіть не дивився на мене і мовчав. Отже, виходить, прощай, прогулянко, під час якої я збирався втертися в його довіру! Не пригадую, щоб мені в житті випадали такі тоскні хвилини. Піт очі мені заливав, і я нерішуче питав себе: "Що ж його діяти? Лишитися? Піти?" Як же важко, мабуть, катувався пан де Морсоф, якщо навіть не пішов узнати, як почуває себе Жак! Та ось він рвучко підхопився й підступив до мене. Ми обернулися, щоб іще раз помилуватися на мальовничу долину.
— Відкладімо нашу прогулянку на інший раз, графе, — лагідно мовив я йому.
— Ні, ходімо,— заперечив він.— На жаль, такі напади кашлю я вже звик бачити, хоча з радістю віддав би своє життя за життя бідолашного хлопця.
— Жакові ліпше, любий мій, він заснув,— залунав сріблястий голос.
Пані де Морсоф нараз показалася в кінці алеї. Вона підійшла до нас, і в ній не було ні гіркоти, ні жовчі. Ласкаво відповівши на мій уклін, вона сказала:
— Я рада, що ви так уподобали Клошгурд.
— Чи не з'їздити мені верхи по лікаря Деланда, серце? — вихопився граф, щоб затерти свою провину.
— Не переживайте даремно,— відказала вона.— Просто Жак кепсько спав уночі, та й годі. Ви знаєте, який це нервовий хлопчик: приснився йому якийсь лихий сон, і я майже до ранку розповідала йому казки, щоб приспати. Його кашель нервовий. Жак заспокоївся і задрімав, як тільки я дала йому карамельку.
— Бідолашна моя! — озвався він, стискаючи жінчину руку і окидаючи її вогким поглядом.— А я нічого не знав.
— Навіщо вас турбувати дрібницями? А тепер гайда до свого жита! А то орендарі пустять збирачів колосків перше, ніж ми звеземо всі снопи.
— Для мене це буде перший урок з агрономії, графине,— сказав я.
— Ви потрапили до хороших рук,— відповіла вона, показуючи на графа, той самозакохано усміхнувся, або, як кажуть по-простому, склав губи бантиком.
Лише через два місяці я довідався, яку жахливу ніч вона провела, потерпаючи, як би Жак не захворів на круп. А я сидів у човні, заколисуваний любовними мареннями, і уявляв, ніби вона помітить з вікна, як я пасу побожним поглядом вогник її свічки, а свічка тоді освітлювала лице матері, таке стривожене і зболене! Адже в Турі лютував круп.
Біля хвіртки граф сказав розчулено:
— Моя дружина просто ангел!
Ці слова вразили мене. Я ще мало знав подружжя, і каяття, таке природне замолоду, огорнуло мою душу. "Яким таким правом ти хочеш баламутити згоду цієї родини?" — подумав я.
Радий знайти в мені слухача молодшого за себе, готового вуха розвісити, граф заговорив зі мною про повернення Бурбонів і про майбутнє Франції. Під час нашої безладної розмови я почув од нього чимало бридні: дивно, та й годі! Він не знав найелементарніших речей, боявся освічених людей, заперечував авторитети і кпив, може, й слушно, з поступу. Зрештою я відкрив у пана де Морсофа стільки болісних струн, що всяка розмова з ним утомлювала, як головоломка: треба було дуже пильнувати, щоб, не дай Боже, не дошкулити йому. Намацавши, якщо можна так висловитися, його хиби, я пнувся з шкури не менше, ніж графиня, щоб пристосуватися до них. Якби я був старший, то, мабуть, дратував би його. Та я був несміливий, як дитина, я недовіряв ще собі; адже старшим відомо все на світі, я з дива не міг вийти і то цілком щиро: яких же успіхів зумів досягти в Клошгурді цей дбайливий господар. Захоплено вислухував я плани його перетворень. Нарешті — і це були мимовільні лестощі, завдяки яким я завоював доброзичливість підстаркуватого дворянина,— я розхвалив його прегарний маєток, цей рай земний, і поставив Клошгурд куди вище за Фрапель.
— Фрапель,— сказав я графові,— це масивне столове срібло, а Клошгурд — шкатулка з клейнодами.
Цей вислів граф часто повторював згодом, покликаючись на мене.
— Бачте, до нашого переїзду Клошгурд стояв руїною! — зауважив він.
Я нашорошив вуха, коли він мовив про свої посіви та шкілки. Необізнаний з сільським життям, я засипав його питаннями про ціни на харч, про способи хазяйнування, а він, мабуть, був радий, що може просвітити мене в таких подробицях.