Я був щиро зворушений тими словами, де глибина політичних поглядів крилася під личиною теплої щирості: це поєднання дає жінкам таку владу над нами; кожна жінка вміє убрати в одежу почуття найабстрактніші міркування. Прагнучи виправдати графові вчинки, Анрієтта, здавалося, передбачила, що я подумаю, вперше помітивши прояви його підлабузництва. Пан де Морсоф, король у своєму замкові, чоловік, оточений ореолом славетного минулого, стояв у моїх очах на недосяжній висоті, і, признаюся, мене прикро вразило, коли я помітив, як він підкреслює відстань, що відокремлює його від герцогині, своїми запобігливими манерами. У всякого раба своя гординя: він хоче підлягати лише найбільшому деспоту; я відчував себе ніби упокореним, бачачи приниження того, хто змушував мене трепетати, підносячись над моїм коханням. Цей внутрішній протест допоміг мені зрозуміти, як страждає шляхетна жінка, навіки поєднана з чоловіком, чиї дрібні підлоти вона мусить щодня утаювати. Почуття власної гідності скидається на фортецю, воно убезпечує і великих, і малих, причому кожний з них може сміливо дивитися іншому в очі. Я був ґречний з герцогинею з пошани до її віку; але там, де інші бачили лише високий титул, я бачив матір Анрієтти і не тільки ставився до неї з повагою, а й свято шанував її. Ми ввійшли в головний дитинець Фрапеля і застали там уже все товариство. Граф де Морсоф вельми ласкаво рекомендував мене герцогині, яка подивилася на мене холодним допитливим поглядом. Пані де Ленонкур мала тоді п'ятдесят шість років, вона чудово збереглася, трималася стримано і велично. Бачачи її шорсткі сині очі, у сіті зморщок, її тонкі різкі риси, випростану імпозантну постать, скупі рухи й жовтувату блідість шкіри, таку сліпучу в її дочки, я зразу збагнув, що вона така ж пихата, як і моя мати: так мінералог без вагання розпізнає залізо серед інших мінералів. Герцогиня вимовляла слова, як це було заведено при давньому королівському дворі. Я перед нею не запобігав, не губився і тримався так добре, що, повертаючись до церкви на вечірню, графиня шепнула на вухо:
— Ви поводилися бездоганно!
Граф підійшов до мене, взяв мене за руку і спитав:
— Ви на мене не гніваєтеся, пане Феліксе? Якщо я і був різкуватий, ви повинні пробачити це давньому товаришеві. Ми, мабуть, залишимося тут обідати, а вас запрошуємо до себе в четвер напередодні від'їзду герцогині. Справи кличуть мене до Тура. Не занедбуйте ж Клошгурда, поки мене не буде. А знайомство з моєю тещею я вам настійливо раджу підтримувати. Її салон задаватиме тон Сен-Жерменському передмістю. Герцогиня пильнує звичаїв вищого товариства, має величезні знання і може вам напам'ять описати клейноди всієї європейської аристократії.
Графова вихованість, а може, й поради його домашнього ангела далися взнаки в тому, як він поводився, дізнавшись, що справа роялізму взяла гору. Він не був ні бундючний, ні образливо ввічливий і відкинув усяку пишномовність; графиня й собі не дуже підкреслювала свій поблажливий тон. Подружжя де Шессель з вдячністю прийняли запросини на четверговий обід у Клошгурді. Я сподобався герцогині і зрозумів з її поглядів, що дочка розмовляла про мене з нею. Коли ми вернулися од вечірні, вона розпитувала мене про моє сімейство і поцікавилася, чи не доводиться мені родичем такий собі Ванденес, на дипломатичній службі.
— То мій брат,— відповів я.
Герцогиня стала тоді майже привітна і повідомила мені, що моя двоюрідна бабуся, стара маркіза де Лістомер, була з дому Гранльє. Її манери були поштиві, як і в пана де Морсофа того дня, коли він побачив мене уперше, і погляд утратив той чванькуватий вираз, яким великі світу сього дають нам навзнаки, що між ними та іншими смертними лежить глибоке провалля. Про минуле свого сімейства я не знав нічогісінько. Герцогиня розповіла мені, що мій двоюрідний дід, старий абат, невідомий мені навіть на ім'я, був член таємної ради, що мій брат дістав підвищення і що на підставі якогось артикула Хартії35, про яку я навіть не відав, моєму батькові повернуто титул маркіза де Ванденеса.
— У мене лише один титул,— шепнув я графині,— я ваш раб навіки!
Усі дива Реставрації відбувалися з швидкістю, яка вражала людей, вихованих за Імперії. Але цей переворот мене обходив мало. Будь-яке слово, найменший жест пані де Морсоф — ось єдині події для мене важливі. Я не відав, що таке таємна рада, зовсім не розумівся на політиці і на великопанських справах; я мав лише одне честолюбне прагнення: кохати Анрієтту ніжніше, ніж Петрарка кохав Лауру. Бачачи таку байдужість, герцогиня, очевидно, вважала мене за дитину.
Товариство у Фрапелі зібралося численне: за обіднім столом сиділо тридцять душ. Якою радістю радіє кожен юнак, коли його кохана затьмарює красою інших жінок, стаючи предметом схиляння, тоді як до нього звернені її цнотливо-стримані погляди! Як він умліває, помічаючи докази ніжного й незмінного почуття у відтінках любого голосу, в жартівливих і навіть насмішкуватих словах своєї володарки і як нестямно він ревнує її до всіх світських розваг! Граф, задоволений увагою, якою його оточено, ніби аж помолодшав; графиня раділа, бачачи, як покращав його настрій; а я сміявся вкупі з Мадленою, як усі ранні діти, вона тішила мене напрочуд влучними заувагами, не злими, але ущипливими,— спуску не давалося нікому. Був то прегарний день. Воскреслі вранці мої надії перетворили нібито всю природу; бачивши мене таким радісним, Анрієтта теж раділа.
— Як зігрів мене цей проблиск щастя в моєму сірому тоскному животінні! — сказала вона мені під час зустрічі.
Наступний день я провів, звичайно, у Клошгурді, адже раніше мене було вигнано звідти на цілі п'ять днів. Так любо було вернутися до колишнього життя. О шостій ранку граф поїхав собі, щоб зробити купчу в Турі. Поки його не було, між матір'ю і дочкою виникли поважні незгоди. Герцогиня домагалася, щоб дочка їхала разом з нею до Парижа: вона намірялася виклопотати для неї місце при дворі, та й граф міг би обійняти там високу посаду, забувши про колишні урази. Анрієтта, мавши добру славу щасливої дружини, не хотіла виявляти нікому, навіть рідній матері, своєї муки і нікчемства пана де Морсофа. Вона й послала чоловіка до Тура, побоюючись, як би мати не проникла в таємницю її родинного життя; пан де Морсоф мав там вести справи з нотарями. Я один, за її словами, був утаємничений у секрети Клошгурда. Знаючи з досвіду, як гамує чисте повітря Турені дратівливість графа та його болячки і як благотворно впливає клошгурдське життя на здоров'я дітей, графиня мала чим обгрунтувати свою відмову; герцогиня, жінка владна, була скоріше принижена, ніж зажурена невдалим одруженням дочки. Анрієтта зауважила (моторошне відкриття!), що її мати не дуже переймається долею Жака і Мадлени. Як і всі матері, призвичаєні верховодити над дочками навіть після їхнього одруження, герцогиня не терпіла, щоб їй чинили опір. Вона розігрувала то ніжну дружбу, щоб доскочити свого, то гнівливу холодність, намагаючись домогтися батогом того, чого не пощастило зробити пряником. Отож, переконавшись у марності своїх зусиль, вона удалася до уїдливої іронії, яку я вже спостерігав у своєї матері. За десять днів перебування герцогині в Клошгурді Анрієтта добре попомучилась, як усі молоді жінки, які збунтувалися проти батьків і добиваються незалежності. Вам зрозуміти це важко: адже у вас, на ваше щастя, найліпша, найніжніша з матерів! Аби уявити собі змагання між герцогинею, сухою, зимною, обачною і марнославною жінкою, та її дочкою, сповненою м'якої, щирої, невичерпної доброти, візьміть лілею — моє серце раз у раз порівнює Анрієтту з цією квіткою — втягнуту в триби сталевої машини. Ця мати не мала нічого спільного з дочкою, вона не вміла розгадати жодної з правдивих причин, які змушували графиню зректися переваг Реставрації і жити й далі своїм безлюдним життям. Вона подумала: а чи нема якихось любощів між дочкою і мною. Це слово, яке вона ужила, виражаючи свої підозри, безповоротно розвело обох жінок у різні боки. Хоча родини таяться звичайно з своїми чварами, спробуйте проникнути в їхнє потаємне життя. Майже всюди ви знайдете чи то глибокі, невигойні рани, які послаблюють кревні узи, чи то живу зворушливу любов, яка завдяки спорідненості душ стає вічною і обертає смерть на жахливу трагедію, залишаючи в серці незатертий жалобний слід, чи то нарешті затамовану ненависть, яка поступово робить жорстоким серце й висушує сльози в хвилю вічної розлуки. Катована вчора, катована сьогодні, топтана всіма, навіть своїми дітьми, цими двома безталанними ангелами, не винними ні у власних муках, ні в тих, які вони завдавали батькам, чи ж могла бідолашна душа не покохати того, хто не мучив її і бажав лише оточити її потрійним рядом перешкод, щоб оборонити її від усіляких бур, від усяких ударів, від усяких ран? Мені боліли ці суперечки між матір'ю і дочкою, і все ж іноді я почував себе щасливим, бо Анрієтта тулилася до мого серця, звіряючись мені з новими клопотами. Ось тоді я й навчився цінувати її відпорність і безмежну терплячість. З кожним днем я все краще розумів сенс тих слів: "Любіть мене так, як любила мене тітка"