— Та ні,— відповів я графові,— тепер я буду вільний шість місяців на рік і маю надію проводити їх у вас.
— Що з вами? — звернувся я до графині й простягнув руку, щоб оповити її за стан і підтримати, не бентежачись присутністю її родини.
— Ох, дайте мені спокій! — гукнула вона, ухиляючись.— Це минеться.
Я прочитав її потаємну думку і відповів на неї питанням:
— Невже ви не впізнаєте вашого раба вірного?
Вона взяла мене під руку і перед очима у графа, дітей, абата і всіх служників, які дружно позбігалися, відвела мене далі на моріжок, але так, щоб було видно всім присутнім; розрахувавши, що тепер її слова не долетять ні до кого, вона мовила:
— Феліксе, друже мій, вибачте мій переляк: адже в мене в руках лише тоненька нитка, яка веде до світла з підземного лабіринту, і мені страшно, що ця нитка урветься. Повторіть мені, що я тепер ще більше, ніж раніше, ваша Анрієтта, що ви не покинете мене, що ніхто не посяде місця у вашому серці, що ви назавше зостанетеся моїм вірним другом. Я допіру зазирнула в прийдешнє і не побачила вас, як завжди з сяючим лицем і втупленим у мене поглядом, ви повернулися до мене плечима.
— Анрієтто, божество моє, я люблю вас більше, ніж Господа Бога; біла лілеє, квітко мого серця, як ви могли забути, ви — сумління моє! — що душа моя повік злилася з вашою і серце моє тут, навіть коли сам я в Парижі! Чи треба вам говорити, що я примчав сюди за сімнадцять годин, що з кожним обертом коліс карети в мені здіймався цілий рій думок і бажань і цей рій, як тільки я вас уздрів, обернувся на бурю?..
— Говоріть! Говоріть! Я певна себе, я можу слухати вас, не впадаючи в гріх. Бог не хоче, щоб я померла: він посилає мені вас так само, як воскрешає своїм подихом кожне творіння, як проливає живлющу зливу на висхлу землю. Говоріть, говоріть! Ви кохаєте мене свято?
— Свято.
— Навік?
— Навік.
— Як Діву Марію, сховану під ясним покровом, з білим вінцем на чолі?
— Як Діву Марію, яку можна бачити.
— Як сестру?
— Як кохану сестру.
— Як матір?
— Як нишком жадану матір.
— Лицарською любов'ю, безнадійно?
— Лицарською любов'ю, але з надією.
— Як тоді, коли ви мали лише двадцять років і носили той кумедний небесний фрак?
— Ні, ще дужче! Я кохаю вас, як кохав тоді, і ще як...— Вона позирнула на мене перелякано.— ... як вас любила ваша тітка.
— Тепер я щаслива: ви розвіяли мою тугу,— сказала вона, вертаючись до сім'ї, здивованої нашою таємною нарадою.— Але будьте тут дитиною — адже ви і справді ще хлопчак. Якщо ви мусите бути мужчиною при королю, то знайте, пане, тут ви повинні зоставатися дитиною. Тоді вас любитимуть. Перед чоловічою силою я завжди встою, але в чому я можу відмовити дитині? Ні в чому: вона не може просити нічого такого, чого б я не могла їй дозволити. Ну от, ми пошепталися,— сказала вона, лукаво поглянувши на графа, ніби в ній воскресла знов наївна юнка.— Тепер я вас покину, мені треба переодягнутися. —
Ні разу за три роки я не помічав, щоб її голос бринів такою повнотою щастя. Вперше я почув у ньому безжурний щебет ластівки й дитинні нотки, про які вам казав. Я привіз Жакові мисливський костюм, а Мадлені пуделко для рукоділля, яким потім користувалася завжди її мати; нарешті я міг відшкодувати свою колишню скнарість, на яку мене прирекло материне жмикрутство. Буйна радість дітей, які з захватом показували одне одному одержані гостинці, здавалося, дратувала графа — той завжди ображався, коли його кидали напризволяще. Я значуще кивнув Мадлені і поспішив за її батьком, якому, очевидно, кортіло побалакати зі мною про себе. Він повів мене на терасу; але дорогою ми спинялися щоразу, як він починав викладати якусь важливу, як на нього, подробицю.
— Любий мій Феліксе,— озвався він,— ви бачите, вони всі щасливі й здорові нівроку, один я кидаю тінь на цю картину; на мені відбилися всі їхні болячки, і я дякую Господу, що він передав їх мені. Раніше я не знав, що зі мною; тепер мені все зрозуміло: я не перетравлюю їжі, у мене зіпсована підшлункова залоза.
— З якого часу ви набралися такої вченості, ніби професор медичної академії? — спитав я, посміхаючись.— Невже ваш лікар такий базіка, що викладає вам...
— Боже мене збав іти до лікарів! — гукнув граф, показуючи, як і інші вдавані хворі, огиду до медицини.
Потім мені довелося вислухати безладну оповідку: граф робив мені найбезглуздіші визнання, нарікав на дружину, на службу, на дітей, на важке життя і з видимою втіхою повторював свої щоденні вимрійки новоприбулому, що мусив тільки ахати і співчувати. Мабуть, мною він залишився вдоволений, бо я слухав його дуже уважно, намагаючись розкусити цей незбагненний характер і вгадати, як він ще мучить дружину, бо та мовчала. Вийшовши на терасу, Анрієтта поклала край тому монологові; побачивши її, граф знизав плечима і сказав:
— От ви, Феліксе, мене слухаєте, а тут мене ніхто не жалує!
І він пішов, чи то усвідомивши, що завадить нашій розмові з Анрієттою, чи то з лицарської уваги до неї, здогадавшись, що справить нам утіху, залишивши нас самих. У його вдачі уживалися справді незбагненні суперечності, бо він був дуже ревнивий, як усі слабкі люди, і водночас непохитно вірив у чесноту своєї дружини; можливо, саме муки самолюбства, враженого її високими чеснотами, і були причиною його впертого спротиву всім бажанням графині — так дитина чинить наперекір своїй матері або вчителям. Жак готував уроки з абатом, Мадлена пішла переодягатися; отож ми могли цілу годину гуляти з Анрієттою по терасі.
— Я бачу, мій ангеле,— мовив я,— що ланцюги ще поважчали, пустеля пашить спекою, а терня стає все більше й більше.
— Цитьте! — сказала вона, вгадавши, які думки викликала в мене розмова з графом.— Ви тут — і все пущено в непам'ять! Я не страждаю, я навіть не страждала!
Вона рушила вперед легкою ходою, ніби підставляючи вітру свою білу одежу, даючи леготу торкнутися до прозорих тюлевих зборок, розмаяних рукавів, свіжих стрічок, тонкої пелеринки і ніжних кучериків зачіски а-ля Севіньє; вперше вона показалася мені молодесенькою дівчиною, веселою і щирою, ладною гратися, як дитина. Я пізнав тієї миті сльози щастя і радість людини, яка ощасливлює іншу.