Я так кохаю вас, що багато міркувала про ваше прийдешнє, адже я вас щиро люблю. Я бачила у вас рицаря Сумного Образу, і ви завжди глибоко зворушували мене: я вірила в сталість меланхолійних людей; але я й гадки не мала, що, ледве вступивши в світ, ви убили найпрекраснішу і найцнотливішу жінку на крузі земнім. І от я питала себе: що ж вам залишається робити? Я довго обмірковувала вашу долю. І зрозуміла, мій друже, що вам слід одружитися з такою собі пані Шенді74, яка не знає ні кохання, ні гри пристрастей; її не бентежитиме ні леді Дадлей, ні пані де Морсоф, вона зостанеться байдужою в ті години, коли вас гризтиме нудьга, яку ви називаєте меланхолією, і коли ви сумні, як негодяний день; вона буде для вас тією бездоганною сестрою-жалібницею, яка вам потрібна. Але кохати, трепетати від одного слова, уміти дочекатися щастя, його ловити, переживати бурю пристрастей, радіти кожній примсі коханої жінки — ні, любий графе, це не для вас!! Ви надто суворо дотримувалися порад ангела-охоронця: ви так ретельно уникали молодих жінок, що зовсім не знаєте їх. Пані де Морсоф правильно вчинила, що зразу так високо поставила вас, ви підбурили б проти себе всіх жінок і нічого б не досягли. Тепер вам уже пізно брати уроки, аби навчитися говорити нам те, що нам приємно чути, аби вчасно хизуватися своїми чеснотами і захоплюватися нашими слабкостями, коли нам здумається їх показати. Ми не такі дурні, як вам здається: коли ми кохаємо, ми ставимо нашого обранця над усе. Коли пропадає наша віра у вашу вищість, пропадає і наше кохання. Лестячи нам, ви лестите самим собі. Якщо ви збираєтеся і далі з'являтися в світі й цінуєте жіноче товариство, старанно приховуйте все, що ви мені розповіли: жінки не люблять кидати насіння свого кохання на кам'янистий грунт і роздавати свої пестощі, щоб утішити хвору душу. Всяка жінка одразу помітить сухість вашого серця, і ви ніколи не будете щасливий. Лише небагато з них будуть такі правдиві, що скажуть вам те саме, що кажу я, і такі доброзичливі, що підуть від вас без образи, запропонувавши вам свою дружбу, як зробила сьогодні та, яка щиро вважає себе вашою відданою приятелькою.
Наталі де Манервіль"
Париж, жовтень 1835 року
==========================
Примітки
склала Олена Алексєєнко
Роман почав друкуватися в журналі "Ревю де Парі" в листопаді-грудні 1835 р. Потім публікацію тексту було припинено. Окремою книжкою роман з'явився в червні 1836 р. В 1839 р. вийшло його друге видання. В 1844 р. "Лілею долини" було включено до "Сцен провінційного життя" першого видання "Людської комедії".
Історія публікації "Лілеї долини" досить складна. Появі роману окремою книжкою передував розрив між Бальзаком та Бюлозом, редактором "Ревю де Парі", який завершився судовим процесом. Без відома автора Бюлоз перепродав першу частину тексту журналові "Ревю етранжер", який виходив французькою мовою в Петербурзі. В Росії початок роману побачив світ у жовтні 1835 р., тобто раніше, ніж у Парижі. Роботу над текстом ще не було остаточно завершено. З першої коректури, наприклад, випав лист пані де Морсоф до Фелікса де Ванденеса. Довідавшись про незаконну акцію редактора, Бальзак відмовився друкувати продовження роману в "Ревю де Парі". Бюлоз учинив позов. 20 травня 1836 р. почався судовий розгляд справи, який закінчився 3 червня. Позов Бюлоза було визнано необгрунтованим. 4 червня в газеті "Кронік де Парі" з'явилася стаття Бальзака "До історії процесу, який виник у зв'язку з "Лілеєю долини". Згодом ця розвідка стала передмовою до першого видання роману 1836 р.
Задум написати "Лілею долини" з'явився у Бальзака після появи в червні 1834 р. книжки Ш. О. Сент-Бева "Любострастя". Герой твору відмовлявся від свого почуття, яке вважав аморальним, знаходячи заспокоєння в релігії. Ця психологічна колізія зацікавила Бальзака, і в жовтні цього ж року він розпочав твір про історію кохання пані де Морсоф і Фелікса де Ванденеса. Роман вилився у нього відразу.
Книжку написано у незвичній для Бальзака манері. Підкреслено психологічний характер конфлікту потребував особливих форм художньої виразності. Бальзак зупиняється на жанрі роману-сповіді. Цей тип роману був надзвичайно популярним ще у XVIII сторіччі. До нього звертались такі майстри слова, як Гете, Ж. Ж. Руссо, Річардсон. Сповідальність давала можливість розкривати характери героїв у всій їхній складності, змальовувати їхні внутрішні переживання, зображувати навколишній світ через ставлення героїв до нього. Використання художнього досвіду минулого сторіччя надає бальзаківському твору своєрідного забарвлення. "Лілея долини" вражає вишуканістю психологічного малюнка, піднесеним, навіть патетичним характером оповіді, наявністю в романі елементів сентименталізму. Сам Бальзак, до речі, згадував у листі до Евеліни Ганської (11 жовтня 1835 р.), що інколи під час роботи над текстом орієнтувався на стиль католицького письменника XVIII ст. Массільйоне.
В центрі оповіді — яскравий психологічний дует Фелікса де Ванденеса та пані де Морсоф. Крок за кроком спостерігає письменник за зародженням їхнього кохання, зупиняється на перипетіях складного почуття героїв, в якому чуттєвість поєднується з материнською ніжністю, а самовідданість першого кохання невіддільна від юнацького егоїзму. Ліричність фабули зумовила особливу роль пейзажних описів, що загалом не є типовим для художньої манери Бальзака. Дія відбувається в затінку усипаних піском алей маєтку Морсофів, під час збирання винограду чи каштанів. Герої блукають серед полів і лук, вдихаючи хмільні пахощі весни, пливуть на човні, підставляючи вітру збуджені обличчя. Гожа долина Ендру перетворюється майже на театральну декорацію, на тлі якої розігрується драматична історія нещасливого кохання героїв. Використовує письменник і світлові ефекти: яскраве сонячне світло, мінливість місячних променів. Цю особливу поетичну принадність світу ми бачимо очима головного героя роману Фелікса де Ванденеса, закоханого мрійника.
Фелікс де Ванденес є одним з бальзаківських "героїв, що повертаються". В "Лілеї долини" зображено початок його життєвого шляху. Самітне дитинство, брак материнської ніжності, сувора одноманітність ораторіанського колежу сприяли розвиткові в характері героя мрійливості, схильності до самозаглиблення. Зустріч з пані де Морсоф змінила його життя. Фелікс, ще майже дитина, віддається першому коханню з усією пристрасністю своєї натури, про яку навіть він сам раніше не мав уявлення. В його почутті до пані де Морсоф поєднуються туга за материнським теплом, страх перед самотністю, невиразна ще жага чуттєвих насолод. Фелікс обожнює Анрієтту з майже релігійною екзальтацією. Однак, приголомшений незбагненністю нових почуттів, герой зосереджується передусім на своїх власних переживаннях. Його пристрасть не позбавлена егоїстичності. Юнак не розуміє пані де Морсоф, самобутність натури якої так і залишається для нього нерозгаданою. Феліксове кохання потребує ідилічної замкненості Клошгурда. За його межами героя очікують інші переживання, інший життєвий досвід.