ВИХІД III
Наталя. Отаке-то моє життя, моє щастя, моя доля гіркая! І от уже до року добирається, як мене отак мучать, живцем їдять!.. Краще б було під водою лежати, на трямку бовтатися, ніж отаке чути! Недбаля, нехая, сучка, волоцюга, злодюга… Господи! Як у неї язик повертається? (Задумується). Що ж, коли в неї немає добра у серці, коли воно в неї висохло, як кізяк, холодне, як крижина, а розум задурений злом та гордощами. Чому ж їй не плести всякої всячини? (Задумується). Куди ж я дивилася? На що я гляділа, даючи своє слово? Краще б було дати себе злидням сточити, у дівках посивіти, ніж продати свою молоду вроду за се багатство!.. А все ти, мамо; всьому ти виною. (Задумується). Господи! прости мене, що я подумала таке за матір. Хіба й вона тепер не боліє? Хіба й вона зо мною не плаче, що так, нещасна, помилилася. Ні, мамо! я не рушу твоєї святої любові. Ти мене любиш, як і любила; ти тільки помилилася, ненечко! (Задумується). Що ж мені робити на світі? Така молода… жити б та… любити… Ох, Василю, Василю! на тебе плачуся, на тебе нарікаю! Ти один усьому виною! (Плаче).
ВИХІД IV
Убіга Маруся.
Маруся. Здрастуй, Наталю! Здорова, моя давня подруго! Ти хоч на мене, може, і досі сердишся, а я все-таки прийшла до тебе.
Наталя. Спасибі, Марусю. Ні, я на тебе не серджуся.
Маруся. Ти сама. Дома немає нікого?
Наталя. Немає.
Маруся. Ти плакала?.. Твоя мати оце приходила до нас, хвалилася і своїм горем, і твоїм лихом. — Гірке, каже, життя моїй нещасній Наталі! Думала, каже, що за багатим чоловіком добре їй буде, а вийшло — і ворогові б своєму не пожадала!.. Розказує оце нашим, та плаче-плаче, та просе коли-небудь зібратися провідати тебе. Батько, згадуючи, як ти колись їх образила, мали були сперечитись, та твоя мати і моя таки умовили його. То коли було, — пора уже й забути! А я така рада, така рада! Думаю: от тепер то я з Наталею і насиджуся, і наговорюся… Оце вони збираються до тебе. Поти там раяться та радяться, я мерщій уперед побігла. Побіжу, думаю, уперед, провідаю мою давню та щиру подругу
Наталя. Спасибі тобі, сестрице. Одно тільки не добре, що ти раніше про се не згадала.
Маруся. Хіба, ти думаєш, я не гадала? Та моя душа давно вже рвалася до тебе! Що ж, коли батько не веліли.
Наталя (зітхнувши). Ох, моя добра подруго! Тебе побачила — і мені зразу полегшало.
Маруся. А то гірко тобі було?
Наталя. Ще й як!.. Оце недавнечко свекруха так визолила та вибілила.
Маруся. Нещасна ти, Наталю. Я давно вже чула, що ти нещасна. Та так мені тебе жалко, так шкода.
Наталя. І вже, Марусю! Батька, кажуть, в наймах не вжалієш, то так і мене тепер.
Маруся. А я тобі похвалюся своєю радістю. Така я рада, така рада! Оце раніше і побігла, щоб тобі похвалитися. Певне, і ти зрадієш моєму щастю.
Наталя. Коли свого не знаю, то й чужому буду рада.
Маруся. Чи знаєш: Василь швидко вернеться?
Наталя (злякано). Як? Василь?
Маруся. Чого ж ти злякалася?
Наталя (покійніше). Ні, нічого… Кажи, кажи далі.
Маруся. Знаєш, Наталю… Тільки ти не сердься на мене, — їй-богу, я не винувата нічого… Я… давно люблю Василя.
Наталя. І ти… любиш?
Маруся. Так люблю його, так люблю! он як люблю! І батько мій його люблять, і мати… Батько давно вже намітили нас попарувати; ще тоді, як і ти його любила. І йому казали, так він каже, що тебе одну кохає. А за тобою тоді саме Шкандибенко присватувався. Ну, батько й думають… Ач, які хитрі! Тепер тільки усе розказали, а то робили так, що ніхто й не знав нічого… Яка, думають, пара Наталя Василеві? Хай Наталя за Шкандибенка іде. Чого їй? Він багатий, вона за ним щаслива буде; а Маруся Василеві достанеться… Ото так надумали та й настроїли, щоб Василя з дому вирядити. А тут Шкандибенко з своїми пікінерами підтисся, — якраз на руку ковінька!.. Чого ж ти, Наталю, на лиці мінишся?
Наталя. Так то все брехня була?
Маруся. Я не знаю. Кажуть, либонь, то таку тільки ману пустили, що Василя у пікінери беруть, щоб, бач, його з дому звести… Я як виряджала його, то плакала-плакала, думала — вже навіки розстаємося; а він мене, як брат, утішав та цілував і прохав тобі кланятися. Я б і поклонилася, та що ж, коли не можна було до тебе доступитися; коли батько не веліли… А тепер, Наталю, Василь подає звістку, що незабаром до нас прибуде. І всім, усім кланяється, і тобі шле низесенький поклін. А батько кажуть: тільки Василь прийде, то зразу нас і повінчають.
Наталя (гірко). Чом же я не оглухла! Чому мені не заложило!
Маруся. То ти хіба, Наталю, не рада сьому? Не рада, що я буду за Василем? А я думала, що й ти будеш рада.
Наталя (ломаючи руки). Боже ж мій, боже! Отак обійти, отак окрутити! О я нещасна! безталанна я! (Плаче).
Маруся. Наталочко! Наталю! Ти плачеш? Я ж, їй-богу, не винувата; ні в чому не винувата… Коли б же я знала, Наталю, що так тебе ся вістка образе, я б ніколи тобі не похвалилася… Наталю! голубочко! перестань. Ось мати твоя іде… і моя мати… і батько.
Наталя. Ох, важко мені! Ніж би краще в моє серце вгородили!
Увіходять Лимериха, Кнур і Кнуриха.
Лимериха. Ось і я, дочко, не забарилася, — ти до мене, я — до тебе. Та ще й не сама йду і гостей до тебе веду. То-то будеш рада таким дорогим гостям!
Кнур. Здорова, Наталко. Чи ще ти ще?
Кнуриха. Здорова, Наталю, моя дорога дитино! Як я тебе давно бачила. Чого ж се ти така смутна та неспокійна? Плачеш усе?
Лимериха. Не що ж їй тепер і зосталося, як не плакати.
Кнур. Та годі вам. От зібралися провідати Наталку, розвеселити її, а вони до плачу доводять. Годі, кажу. Що се ти сама дома? А де ж чоловік, свекруха?
Наталя (божевільно). Чоловік здурів, свекруху сказило, та безвісти й забігли обоє.
Кнур. Ото й краще! Куди ж вони забігли?
Наталя. Полякались.
Кнур. Чого?
Наталя. Своєї тіні!
Лимериха. Та годі тобі, моя дитино.
Наталя. Бачите, бувають на світі усякі люди: одні бояться самі себе та біжать безвісти, а другі не соромляться і тих, кому вони зло заподіяли, та ще до їх і в гості йдуть.
Маруся. Наталю!
Лимериха. Що се ти плещеш, дочко? Оханися! Хіба ти не рада гостям?
Наталя. Як не рада? Я — рада.
Кнур. Хе-хе-е… Та вона трохи теє…
Кнуриха (до Марусі). Ти давно тут, дочко?
Маруся. Я ото зараз пішла.
Кнуриха. Он у тебе кісник розв’язався.
Маруся. Де? (Прибирає косу).
Лимериха. Боже мій, боже! Чи думала я таке, чи гадала?
Кнур. Та годі тобі побиватися, кумо. Видно, чогось посварились сьогодні.
Лимериха. Поли своєї б урізала та тікала!.. І коли до їх не зайди, коли не заверни — то все отак; все, як у тому горшку, кипить.
Наталя (божевільно глянувши на всіх). Що се я своїх гостей не вітаю нічим? Сідайте, мої дорогі гості. Я зараз. (Виходе).
Лимериха. Ох, уже ж, моя дитино, і привітала! Тільки на поріг — зараз і привітала.
Кнур. Ось годі тобі, стара. Чого у сім’ї не перевернеться? Чого не трапиться коли? Не потурай тому, — перемелеться — мука буде. Наталя гаряча у тебе та вразлива. Може, Карпо сказав що або свекруха налаяла… Погартується та й перестане.
Лимериха. Перестане!.. Ох, не перестане вона ніколи сліз лити та себе сушити; знаю я її. Тільки ж то були сльози та жалощі, а се вже з нею щось інше сталося… Ох, лиха моя та безталанна доле! (Плаче).
Кнуриха. Ось годі, годі; перестань. Не вбивай себе та й її не вражай.
Маруся. Не плачте, тітко, а то Наталя, як побаче, що ви плачете, то й собі почне плакати.
Наталя увіходе з пляшкою горілки і закусками.