лист
Дорогий друже! Довго чокав ти мого листа і, як тепер бачу, надаремне сподівався хоч через мене дихнути родинним теплом, якого ми, старі двадцятип'ятилітні парубки, роками позбавлені були серед чужого, холодного гвалту великого міста.
Ресторани й кав'ярні, де їда для нас стала тільки досадною потребою тіла, де противними були чужі апетити і ті фабричні, сказати б, форми годування людей, стерті, як гроші, що бряжчали в обмін за страви, викликали часом в нашій уяві напівзабуті картини, запах смачної пари обіду в родинному колі. Не раз, в хвилини спочинку, смерком, коли предмети ховалися в тінях, а ми присувалися плечем до плеча, щоб подвоїти ніжність та силу наших переживань, твій голос теплішав на згадках про далекі вже роки дитинства, про поезію свят, чистого снігу й колядок або про великоднє 1 сонце, яким воно ніколи вже не буває на протязі року... Ти заздрив мені, признайся, коли я зібрався на сей раз одвідать свою родину, стареньку матір й сестру, по довгих роках розлуки зробить їм своїм приїздом великодній дарунок. Чорне весняне небо і радісні зорі... вся золота церковця, схвильована й тепла, як людське серце... ніжна квітка любові й прощення, що розпускалась разом з весною... Все те, признайся, ворушилось десь під твоїм скептицизмом.
Я приїхав на день раніше, ніж мене сподівались. Мені так було приємно везти з собою сю несподіванку людям, які мене любили.
Насамперед побачив я маму. Молоде сонце било у всі чотири вікна, і лице мами, як сухий гриб, виразно чорніло в його проміннях. Але се був лиш мент. Друге сонце раптом зайнялось, розтягло зморшки, засвітилось в очах — і я вже нічого не бачив. Чув тільки, як десь коло мого чола калатало мамине серце, як сухе тіло гріло мене теплом, таким знайомим і ні на що не подібним, а руки душили за шию.
— Петро приїхав!..— задзвенів десь молодий голос і радісно застукали каблуки.
Мамині руки розігнулися неохоче, і я побачив, як летіло на мене в золотому промінні волосся рум'яне лице. Яка вона стала велика! Голі по лікоть руки, вогкі, з запахом свіжого м'яса, слизнули повз мої щоки, а на устах спочила тепла і запашна весна.
Радість першої стрічі злилась з ранішнім сонцем. Я забув причинити двері, і звідти тягло бадьорим повітрям, надією на фіалки. Біля порога блищали молочні зубки травиці.
Я переходив з рук в руки, серед безладних питань, розпочатих і зараз покинутих справ, хвилевих турбот, які мінялись на інші.
Під вікнами гегали гуси.
Сестра мала, видимо, багато роботи, бо щохвилини бігала в кухню. Ми лишились самі в залитій сонцем кімнаті, і коли мати заспокоїлась трохи і тихо задзюрчала її ласкава мова, як два струмочки — радості і жалю, я почув себе знову добрим й маленьким.
Усі ті зморшки, накладені материнством, гріли й світились, як промені сонця, а в теплих долонях щось було од молодої трави. Десь в сінях щохвилини гримали двері, кричали кури і розливалась вода. Сестра влітала до нас не мить, червона од печі, витираючи фартухом руки.
— Вибачай, я до мами...
Питала поспішаючи, хапкома, чи зарізати півня, чи не пора б вже колоть порося, і, обнявши мене добрим, невинним оком, щезала, мов язик полум'я, що лизнув, одірвався і одлетів у повітря. І знову ми клеїли з мамою нашу тиху розмову, а в кухні зі свистом і скреготанням точили об макітру ножі.
В той сонячний день я сам був сонцем, навколо якого крутились планети. Я не міг кроку зробити, щоб коло мене не розпадались, не радили, не помагали. Щогодини я мусив щось їсти, і мамині очі розпускали проміння, з яких кожне випити хтіло мою похвалу, задоволення, вдячність. Але то був тільки початок. Для мене, здається, готувався на свята справжній бенкет, так наче я мав апетит людоїда або приїхав з голодного краю. Що я більше люблю: печену індичку чи фаршировану гуску? Мати викликала сестру з пекарні, і велися в кутку таємничі наради, в яких мені зрозумілими були тільки окремі слова: "Порізать печінку... сточити кров... вимить кишки..."
На ніч поклали мене в кімнаті, де я родився. Ліжко було трохи коротке, на поличках тулились дитячі книжки, світло лагідно золотило побілені стіни і свіжу постіль. На чорній шибці вікна висів молодий місяць, а над ліжком — невинний пухнатий хлопчик — Христос. Зо всіх куточків, зі стін, з вікон, з долівки і з мене самого вставали згадки дитинства і пливли передо мною, як сонячні плями на лісовій полянці. Стільки в них було ясного і принадного, скоріше веселого, ніж сумного, що я почав забувать дійсність. І так мені дивно зробилось, коли на ті сонячні плями закапали раптом, наче крапельки крові, чужі слова: "Заколоти... зарізать... одтяти голову, ніжки..." Що се таке? І звідки? Ах, правда...
Як могли вільно і так спокійно проходить ті жорстокі слова через невинні уста сестри, як з ними мирилось добре мамине серце? "Сточити кров... вибрать кишки..." І се в день нашої стрічі, в день радості і любові... Я старався заспокоїть себе: адже то були звичайні господарські розмови, які ведуться скрізь всіми... Але під тими словами був же якийсь реальний зміст, і я мимохіть уявляв собі Олю, мою ніжну сестру, як вона... ні, я не хтів уявляти, я гнав од себе жорстокі картини, які проганяли од мене сон... Заснув я пізно і спав неспокійно.
Викинув мене з ліжка дикий нелюдський крик. Я схопився з таким враженням, що в домі сталось нещастя. Світло осліпило мене одразу, і я нічого не міг розібрати в вікні. Я розчинив обі половинки, і перше, що мені кинулось в очі,— були рожеві литки, які земля немов одкидала од себе. Розставивши руки і скрививши од гніву лице, дівка бігала по траві і наче ловила той крик. Тоді я побачив червону доріжку під ногами у неї, а далі дрібний білий клубочок, що нерівно котився по моріжку. Зі смертельним жахом, іще безшерсте, як гола дитина, металося порося по подвір'ю, і з-під ножа, що стирчав йому в грудях, збігала вздовж ніжки кров. Потому дівка упала, прикривши тілом той крик, і за хвилину я вже побачив, як з лайкою несла до пекарні в одній руці скривавлений ніж, а в другій трупик за задні ніжки, що зробився одразу довгим, хапав ногами повітря і тремтів ще голою шкуркою.