На Капрі, усі знайомі, а особливо Горький і його сім'я, ставляться до Коцюбинського так привітно, з такою увагою, що це навіть бентежить його:
"Принимают меня здесь больше чем хорошо, все говорят комплименты, восхищаются моими работами, чем не мало смущают меня. Я не привык играть такой роли, мои соотечественники ведь не балуют меня таким вниманием."
І дивується:
"Не могу понять, почему моя особа вызывает такой интерес у Горького и вообще у здешней публики, но это факт, от которого подчас я буквально страдаю.
Ты знаешь, я не люблю возбуждать большого внимания к себе, это меня стесняет,"
Життя на Капрі, таке багате різноманітними враженнями, сприятливо впливає на Коцюбинського. Він завжди чутливий і сприятливий до краси, яку хотів і умів знаходити у всьому. Він милується красою природи, любить квіти, любить і уміє гарно вдягатися, любить красиві меблі в кімнаті.
Пригадую я такий випадок. Якось гуляли ми з Михайлом Михайловичем у полі, за містом. Зірвавши польову гвоздику, він простяг її мені і сказав:
— Поглянь, яка вона чудова, як красиво одягнена. Треба, щоб і люди також були гарні й вміли красиво одягатися.
А на Капрі все навколо сповнене краси, і Михайло Михайлович почував себе прекрасно:
"Сижу и работаю, — пише він мені, — нервы успокаиваются, вокруг тишина, чистота и красота. Надо мной острят, уверяя, что у меня комната, как у невесты, а, между тем, это сущая правда."
Життя Коцюбинського тепер глибоке, заповнене й інтенсивне. Він у товаристві цікавих людей слухає нові твори знайомих літераторів, обговорює їх, сперечається. У Горького велика бібліотека і Коцюбинський бажає добре ознайомитися з нею.
Напружено працюючи, Коцюбинський обмежує себе навіть в часі на звичайні прогулянки, які так любить і які потрібні йому для роботи; єднання з природою освіжає його, в ній він черпає натхнення.
"Часто испытываю чувство досады: по утрам солнце греет и светит, море удивительно сине, а я должен сидеть лучшую часть дня за столом, за работой, только изредка бросая взгляд на красоту эту, глядящую на меня из стеклянной двери. Нет, надо сделать хоть небольшой перерыв и погулять на воле. Может быть, солнце посеет что-то в душе, и я использую, соберу жатву", —
пише він; і в другому листі знову:
"Хочу опять побродить по острову, может солнце сделает новый посев в моем сердце, а я потом у себя в кабинете соберу жатву".
Проте Коцюбинського вабить не тільки природа, люди також цікавлять його, хоч він і скаржиться іноді на втому від них. Він яскраво описує, як проходить на Капрі переддень Різдва, відвідує костьол, побіжно відзначаючи, що "орган играет оперные вещи, шесть ксендзов ревут по-латыни, а тут же, среди молящихся, маленькая собаченка вычесывает блох".
Приєднується до натовпу, що йде з церковною процесією, спостерігаючи, що в одній процесії "маленький мальчик, кудрявый как херувим, в белой рубашке, несет корзину цветов, среди которых голы л ребенок—Христос", у другій—"Христа благоговейно песет старик, самый старый каприйский столяр, изображающий Иосифа*. "Ого!"—жартує він,—здесь дева Мария родила сегодня двойни". Йому весело серед натовпу, він з цікавістю спостерігає його: "Процессия среди треска петард, шумих и клубов дыма ходит по улице с пением, иду за ней и я. Весело!". У русі натовпу, серед його метушні він відчуває рух життя. "И чувствуешь себя одним из звеньев большого кольца человеческой жизни",— закінчує він опис свята.
На масляній Коцюбинський бере участь у капрійському карнавалі, щиро поділяючи радість і веселощі натовпу:
"Вся площадь превратилась в один большой зал, в громадный маскарад под открытым небом. Крик, шум, веселье и тарантелла. Везде стучат кастаньеты и деревянные башмаки, горят огни, море ритмично шумит, звезды дрожат на весеннем небе ~ и всем радостно и хорошо."
Коцюбинський пристрасно любить життя і вміє відшукувати у всіх його проявах красиве і хороше. Він писав мені якось з Одеси:
"Я не из тех, кто вечно всем недоволен, наоборот— я везде и всегда со всего собираю самое красивое и интересное и, если бы покопаться в моей душе, то даже бесцветная жизнь, наверно, отложила в ней много интересного, что когда-нибудь, при случае, неожиданно всплывет."
Якось раз я, жартуючи, поскаржилася йому, що, очевидно, не для радості я народилася 13 числа. Михайло Михайлович відповів: "И как тебе не стыдно! Когда я вспоминаю о дне своего рождения, я благословляю его". Така глибока життєрадісність Коцюбинського при постійному нездужанні, за скрутних матеріальних обставин завжди вражала мене.
Душа у цієї людини була така мужня, що він відкидав від себе всі злигодні життя, вбираючи з нього найпрекрас-ніше, а любов до прекрасного — така велика, що змушувала забувати про всякі дрібниці і неприємності:
"Ты напоминаешь мне о каких-то неприятных, по твоему, минутах во время наших свиданий,— пише він з Капрі,— а я забыл о них. Помню только хорошее, приятное."
Вдача у Коцюбинського була надзвичайно діяльна. Він всього хоче зробити якнайбільше і якнайкраще, йому завжди не вистачає часу:
"Не хватает дня — вот мое вечное горе. Так много надо сделать — жизнь коротка, не успеешь, а время мчится с поразительной быстротой."
Але, бажаючи зробити якнайбільше, Коцюбинський, в той же час, дуже вимогливий до своїх творів: переробляє їх, відкладає, чекаючи на кращий творчий настрій, на кращу працездатність.
У 1912 році він пише мені, що його "атакуют не только украинские, но и русские издательства с просьбой сотрудничать" і, що він відмовляється від цих пропозицій, не бажаючи зв'язувати себе:
"Боюсь обязательных спешных работ, что всегда связывает и понижает качество работ. Что же, будет меньше денег, но лучше работа."
А тим часом, гроші, як він пише в іншому листі, йому завжди потрібні, їх завжди не вистачає.
Завжди уважний до людей, чутливий і делікатний у стосунках з ними, Коцюбинський дуже цінує щире ставлення до себе, вміє в людях відшукувати найкращі якості, найцікавіші риси. Скромний до себе, він навіть думки пе припускає, щоб до нього люди ставилися особливо щиро через його особисту привабливу вдачу.
З Капрі він пише мені: