А се уже вписую я, Володимир Шкварчук, учитель мринськпй, а коріння моє — у Пакулі, з діда-прадіда, до Книги днів я вписую. Бо останніми словами запису попереднього за душу зачеплений. Ніщо, на жаль, не вічне на землі, ані люди, ані книги днів їхніх, усе минуще, усе, як і люди, опадає із дерева часу і гноєм, попелом стає, і ось це уже — страшно.
Нема за віщо розуму зачепитися, щоб сказать: оце було і буде завжди і хоч частка мене — у ньому, вічному. Життя наше — як спалах сірника на вітрі: задиміло, зачаділо, зажижкотіло, паленою сіркою пахнуло у ніч навколишню і — згасло, і вже недопалок у блюватині болотній догниває. І ніч навколо — давка, безпроглядна, безкінечна, яка — вічністю зветься. А що таке — вічність? Ніхто не скаже, бо ніхто не знає, з чим її їдять. Слід від мухи на стіні, крапочка чорна, а потім стіну забілюють, а потім і стіна розсипається на порох, і порох вітер розвіює по землі, і земля пустелею стає, потім до грудки речовини стискається силами невідомими, до "чорної діри", до нічого, і галактики з мільйонами планет у вогняні сувої згортаються, на рої атомів перетворюються, на рої електронів, чортзна-чого. А основа основ всесвіту — нитки часу — на мотовило кросен світових намотана, а де ж ми, люди? Де наші думки, надії, мрії, де душі наші, яким обіцяно безсмертя?
Вписую сеє усе, у родаків пакульських гостюючи. Бо написав мені дід Капота, із хутора Скиток, а раніше він у Пакулі проживав, і всі предки його. Написав дід Капота, що вже він пір'ячко чистить, аби у невідомість назавжди летіти, а найвірогідніше — у землю сиру, у болотяну купіль на скитському лісному кладовищі. Написав дід Капота, щоб я найскоріше прибув на хутір його та забрав його працю багаторічну, писання його, із двадцяти грубезних бухгалтерських книг, до яких він записав усе своє життя трудне і довге, життя своїх родаків і ще багатьох пакульців за сто літ останніх. А дочка погрожує, що спалить усе, що він написав, коли він помре, хоч сама ж приносила з бухгалтерії торфопідприємства, де працювала рахівником, грубі бухгалтерські книги, аби було в чім батькові записувати. Але жисть дочки-не вдалася, писав дід Капота, досюль самотньою скніє, не знайшла у житті пари і дєтви їй Бог не послав, і не хоче теперечки дочка, аби хтось сюю жисть земну, тяжкую, і після нас ще пережовував. І таки спалить, щойно він руки складе на грудях, характером вона вдалася упертою та намисливою. А я уже колись бував у діда Капоти, дізнавшись із гомонок сільських, що він історію села Пакуля пише, од роду свого починаючи, і вже стільки паперу списав, що увесь покуть у хаті закладений талмудами його і дочка свариться, що здурів батько на старість, лише куряву у хаті розводить. Але тоді дід Капота не дозволив мені і заглянути у писання свої, сказавши, що я обов'язково вкраду у нього ним написане, мовляв, усі писаки такі, але не шкода йому, що вкраду, а шкода, що перебрешу, правди не сказавши, хіба що — напівправду, бо час нині такий — брехуватий, а він сто переворотів пережив із своїм родом, сто воєн, сто голодівок і усе описав правдиво, як було, без оглядки на начальників тимчасових, і, так дід казав, хай вона буде, правда сяя, для тих, хто опослі нас житиме у луччому світі. А я — не лише учитель, а й краєзнавець здавна і в районній газеті друкую нариси про наш Край, і дід Капота дещицю з надрукованого мною читав, пригладжене, звісно, редакторами, та й самим автором, бо так нас змалку виховували. Тепер ось дід Капота згадав мене і кличе бігма, бо я йому, прощаючись, про всяк випадок адресу свою мринську залишив.
Але я екзамени у школі приймав, потім — вечір випускний, бо я одинадцятий клас вів, і вибрався я на хутір Скиток лише десь через тиждень, недільного дня. Добувся я до хутора, шлях ґрунтовий туди, болотистий, підходжу до двору дідового, крайнього, за ним — луки, болото, ліс, і бачу: посеред двору полум'я палахкотить, і жінка з вилами багаття ворушить, щоб догоряло швидше. Мені серце так і йокнуло. Але заходжу у двір, запитую про діда Капоту (так їхній рід у Пакулі споконвіку прозивали і так він писався у листі до мене). А жінка і каже: "Хто вам оповість, де теперечки дід Капота перебува? Ніхто земний не оповість, та й небесний, мабуть, теж. Кістки дідові на кладовищі закопали, під лісом, ондечки. А де душа батька мого — хіба що один Бог знає, якщо є той Бот; якщо ми, люди, не вигадали Його зі страху перед таємницями жисті земної. Може, душа його і десь поблизу бродить, бо ще тольки дев'ятий день сьогодні, як у труну ліг, і скоро людяки хутірські зійдуться, щоб пом'януть мого батька, як годиться". Ну, я туї перехрестився, хоч і не сильно віруючий, а так, трішки, як розум дозволяв, поспівчував дочці, бо вже здогадався, що це — вона. Далі й кажу: "А я оце придибав на хутір, бо ваш батечко, смертну годину передчуваючи, написав мені, аби забрав я написане ним про історію його роду і нашого Краю, двадцять зшитків бухгалтерських. То я заберу та передам у якийсь музей, аби наступні покоління знали, як поживали їхні діди-прадіди…" — "Мо', йон і писав до вас, батько у мене був писучий, се свята правда, — розважливо мовила жінка, зіпершись на вила, — тольки нема чого уже забирать для музеїв ваших, бо я — усе чисто спалила осьдечки… Тольки яни, ці проклятущі зшитки бухгалтерські, погано горять, хоч пиляй, як дрова, намучилася я з ними. І нікому батька мого писання не потрібні, ані нам, ані тим, хто після нас небо коптитиме. У тих, хто після нас, свої жисті будуть, і писаки свої, і читаки. А наші болєсті, наше горе, наше страждання, наше і батьків та дідів наших, хай вони з димом у небо пливуть, мо', Бог, якщо Йому ще геть не заклало, вчує крик наш та якусь послабку людякам дасть, коли вже Ион нами землю навіщось заселив…" І перевертала жінка вилами стоси паперу, уже чорного, згорілого, на копірку схожого, а язики вогню лисичками бігали по них, недопалки дожовуючи. А невдовзі лише купа попелу посеред двору темніла, і молодиця з вилами торжествуюче височіла над нею. Повернувся я мовчки і пішов з двору, бо що казатимеш людині, життям зобидженій і розумом темній? А себе кляв останніми словами, що одразу ж по одержанню листа не поспішив на хутір, на передсмертний поклик діда Капоти. Вертався до Пакуля, де родаки мої проживають, через переліски, видолки, рівчаки, защебечеш птаством, бо це була ще весна, хоч і пізня, але птахи ще не оніміли в родинних клопотах про дєтву, ще сколихували настояне на квітах і травах повітря веселими перегуками, невідомо, правда, навіщо, невідомо для кого. Чиясь невидима рука накрутила пружину патефона природи, і ось голка шкрябає об стару як світ платівку, і ось лине над землею щебет, як линув він торік, і сто років тому, і тисячу років тому, і тисячу тисяч літ, завжди… Я брів грузькою, після недавніх дощів, полівкою, ковзався, перечеплювався об коріння, брів, немов сновида, а перед очима — сувої зотлілого у вогні конторського паперу, списаного крупним почерком діда Капоти, дідова дочка ворушить їх вилами, де-не-де спалахують вогники, висвічуючи дідові рядки на вже не існуючому папері, на самій паперовій тіні, що за мить розсипається чорним порохом, а його жене по дворищу вітер. Оце і все, що залишається од писань наших, од книг наших, од пам'яті нашої. А писання ж були, у думці моїй, єдиною ниточкою, що єднає людину із вічністю. Я думав дурним розумом своїм: ось напишу і порятуюся від небуття, перепливу через ріку часу у човникові з писань моїх. Не перепливу, це я уже усвідомив, і ніхто не перепливе, найбільший геній. Навіть викарбуване на папері слово — тимчасовість, омана, а що ж усе інше?! Мені так зле зробилося, що не хотілось жити на білому світі. Яка різниця — ще рік, ще десяток літ, ще кілька десятків? Ніщо це усе, порівняно з вічністю, з нічим, що головує у світі. Я ішов повз пакульську церкву, це ще був Пакуль, і церква була, і в ній іноді правилося. Широкі церковні двері були відчинені навстіж. Мабуть, хтось помер у селі, родичі поїхали до Мрина по батюшку, бо батюшка наш — на кілька сіл, а небіжчика ще не привезли до церкви. Я зайшов до порожньої церкви. Було просторо, і було тихо, небо синіло у високих вікнах. Розпростерши пробиті гвіздками руки, ширяв над невдячним земним світом Христос. Я гупнувся коліньми, аж сколихнулася церковна тиша, і поколінкував до розп'яття, що єдине у всьому Всесвіті дарувало смертній людині ілюзію безсмертя і вічності.