— Не потаю,— сказав Вільгельм,— що приїхав я сюди з великим до вас роз'ятренням у серці і що намірявся суворо зганити ваше ставлення до Аврелії.
— Воно й заслуговує на догану,— мовив Лотаріо,— я не повинен би був своєї дружби з нею міняти на кохання, не повинен був допустити, щоб пошана, якої вона заслуговувала, перейшла в прихильність, якої вона не могла ні викликати, ні підтримати. Ах! У коханні вона не була ніжна, а це ж найбільше нещастя для жінки.
— Нехай і так,— сказав Вільгельм.—— Ми не завжди можемо уникнути дій, що заслуговують на догану, уникнути того, щоб наші наміри і вчинкп в якийсь незбагненний спосіб не збивалися з природного і правильного напрямку, але є обов'язки, яких ми ніколи не повинні з ока спускати. Земля їй пером. Не будемо лаяти себе ні картати її і покладемо з співчуттям квіти на її могилу. Але біля могили, де спочиває нещасна мати, дозвольте запитати вас, чому ви не берете дитини? Сина, який кожному приніс би радість і якого вона, здається, геть зовсім занедбала. Як могли ви з вашими чистими і ніжними почуттями викинути його з батьківського серця? За увесь цей час ви жодним словом не спом'янули про це миле створіння, а скільки ж хорошого про нього можна розказати!
— Про кого ви говорите? — запитав Лотаріо.— Я вас не розумію.
— Про кого ж іншого, як не про вашого сина, Аврелії-ного сина, про прекрасну дитину, для щастя якої бракує лише, щоб її забрав до себе ніжний батько.
— Ви дуже помиляєтесь, мій друже,— покликнув Лотаріо.— В Аврелії не було сина, принаймні від мене. Я не знаю жодної дитини, а то я радо забрав би її до себе. Але проте я залюбки догляну це мале створіння, як спадок від неї, і подбаю про його виховання. Хіба вона коли що-небудь говорила, що це її син, що він мій?
— Не скажу, щоб я від неї чув про це якесь виразне слово, але так усі думали, то й я жодної хвилини в цьому не сумнівався.
— Щодо цього,— впав у мову Ярно,— я можу датп деякі пояснення. Дитину до Аврелії принесла стара жінка, яку ви, мабуть, не раз бачили, Аврелія палко за неї вхопилася, сподіваючись, що це полегшить її страждання; хлопчик таки й справді приніс їй немало втішних хвилин.
Це відкриття велико занепокоїло Вільгельма. Він яскраво уявив собі добру Міньйону поруч з прекрасним
Феліксом і виявив бажання вивести їх із того становища, в якому вони перебували.
— Ми це швидко владнаємо,— сказав Лотаріо,— чудесну дівчинку віддамо Терезі, в кращі руки вона не може попасти, що ж до хлопчика, то я думаю, найкраще буде, коли ви його візьмете до себе, бо навіть і жінки не можуть дати того, що дають нам діти, коли ми безпосередньо біля них ходимо.
— Взагалі, я гадаю,— вставив Ярно,— найкраще було б зовсім відмовитися вам від театру, до якого ви все одно жодної кебети не маєте.
Вільгельма це дошкулило до живого, і він ледве стримався, бо жорсткі Ярнові слова добре зачепили його самолюбство.
— Якщо ви мене в цьому переконаєте,— відпер він, вимушено усміхаючись,— то зробіть мені таку послугу, хоча сумна це послуга — розбуркати людину від солодкого сну.
— Годі про це,— мовив Ярно,— я тільки хотів би, щоб ви скоріше привезли дітей, і все буде гаразд.
— Я готовий,— відповів Вільгельм,— бо турбуюсь і цікавлюсь, чи не зможу дізнатися чогось нового про хлопчика; та й хочеться вже побачити дівчинку, що так міцно до мене привернулась.
Стали на тому, щоб він негайно їхав.
Другого дня він уже приготувався до від'їзду, кінь був осідланий, і залишалось тільки попрощатися з Лотаріо. Коли надійшла обідня пора, всі сіли до столу, не чекаючи господаря; він прийшов пізніше і приєднався до них.
— У заклад іду,— гукнув Ярно,— що ви знову поставили своє ніжне серце на випроби. Ви не встояли проти спокуси ще раз побачити свою давню коханку.
— Відгадали! — одвітив Лотаріо.
— То дозвольте ж нам почути,— сказав Ярно,— як стоять справи. Аж палаю з цікавості.
— Не заперечую,— відповів Лотаріо,— що ця пригода більше ніж слід запала мені в душу, і я поклав ще раз поїхати, щоб таки побачити особу, молодший образ якої вчинив на мене таке приємне враження. Я зліз ще одда-лік із коня і звелів одвести його вбік, щоб не заважати дітям, які гралися біля воріт. Я пройшов до хати, а вона випадково вийшла мені назустріч, вона сама, я її одразу впізнав, незважаючи на велику переміну. Вопа стала дебеліша і, здавалось, виросла; колишня зграбність визирала з усієї істоти, давня веселість перейшла в тиху задуму. Голова, яку вона раніше носила так легко і вільно, тепер була трохи опущена, і легкі зморшки простяглися на її чолі.
Побачивши мене, вона спустила очі долу, але жодний рум'янець, який би свідчив про внутрішнє хвилювання серця, не виступив на її обличчі. Я подав їй руку, вона дала мені свою, потім запитав про її чоловіка, що був відсутній, про дітей; вона підійшла до дверей і покликала їх: всі прибігли і зібралися навколо нас. Нічого кращого немає, як бачити матір з малою дитиною на руках, і нічого достойнішого, як мати серед купки своїх ді^ей. Я запитав, як звати малечу, аби щось сказати, вона запросила ввійти і почекати на батька. Я прийняв запрошення. Вона ввела мене до кімнати, де я майже все застав на старих місцях, і — диво! — прекрасна сестриця, її подоба, сиділа на тому ж самому ослоні за прядкою, де я так часто заставав і свою кохану в тій же самій постаті.
Маленька дівчинка, викапана мати, тупцяла за нами, і так я стояв у дивній теперішності, поміж минулим і прийдешнім, ніби в помаранчевому саду, де на маленькому клаптикові одночасно розцвітають квіти і зріють плоди. Сестра вийшла приготувати почастунок. Я подав так укоханому колись створінню руку і сказав: "Щиро радію, що знову бачу вас".— "Дуже дякую за такі слова,— промовила вона,— можу вас запевнити, що й я почуваю невимовну радість. Як часто хотілося мені ще раз у житті побачити вас; і бажала я цього в такі хвилини, які вважала вже за останні". Вона сказала це спокійно, без хвилювання, з тою природністю, яка мене колись так захоплювала. Увійшла сестра, за нею батько,— і тут можете самі думати, що в мене було на серці, коли я сидів там і коли пішов від них.
Розділ восьмий