З цієї нагоди почали ходити різні казки про наше озеро; казали, буцімто воно кожен рік мусить узяти в жертву невинну дитину. Але воно не терпить мертвого тіла і рано чи пізно викида його на берег, навіть найменша кісточка, коли яка досягне дна, мусить виплисти наверх.
Розповідали історію одної безутішної матері, дитина якої втопилася в озері. Жінка благала бога і всіх святих повернути їй хоч кісточки для. похорону, і ось перша ж буря винесла їй на берег череп, наступна — кістяка. Вона все це зібрала в хустку і понесла до церкви. По дорозі до храму божого вона відчула, що ноша її все важчає та важчає, а коли, нарешті, положила її на сходи біля вівтаря, то — о чудо! — з хустки почувся дитячий плач, і звідтіль, на загальне велике диво, виборсалась жива дитина. Тільки від мізинчика на правій руці бракувало одної кісточки, яку мати потому старанно почала шукати, і знайшла, і на спомин про це поклала в церкві серед інших реліквій.
На бідну матір ця історія справила величезне враження, її уява отримала новий поштовх і сприяла почуванням серця. Вона уявила, що тепер дитина відпокутувала і за себе, і за своїх батьків, що прокляття й кара, які досі па них тяжіли, тепер цілком зняті, що тепер вона піде збирати кісточки своєї дитини, щоб понести їх до Рима і положити на сходи великого вівтаря в соборі святого Петра, де вони обтягнуться прекрасною, свіжою шкірою, і дитина воскресне перед усім народом. Вона на власні очі знову побачить батька й матір, і сам папа, переконаний чудом божим і всіх святих, під голосні покрики народу відпустить батькам усі їхні гріхи, звільнить від обітниці і поєднає їх.
Відтоді її очі і всі помисли були звернені на озеро і на берег. Коли вночі, в місяцевому сяйві набігали хвилі, біла піна на кожному гребені здавалася їй дитиною, і хтось мусив про людське око бігти на берег виловлювати її. Вдень вона невтомно бродила по тому місці, де вкритий жорствою берег положисто спускався до озера. Вона збирала в кошичок усі кістки, які знаходила. Ніхто не смів їй сказати, що то кістки тварин. Великі кістки вона закопувала, малі зберігала. Робила вона це день у день. Патер, що довів її до цього стану неухильним виконанням свого обов'язку, щосили заходився тепер біля неї. Завдяки його впливові усі в околиці вважали її за причинну, а не за божевільну. Коли вона проходила мимо, всі молитовно складали руки, а діти цілували їй руку. її старій приятельці і супутниці, яка влаштувала цей нещасливий зв'язок, патер дав розгрі-шення з тою умовою, щоб вона пильно і вірно до кінця свого життя доглядала нещасницю, і вона справді з надзвичайним терпінням і сумлінністю виконувала до кінця свої обов'язки.
Тим часом ми пильне око мали і на нашого брата. Ні лікар, ні монастирське духівництво не дозволяли бачитися з ним; однак, щоб нас переконати, що йому живеться по-своєму добре, ми могли скільки хотіли бачити його в саду, в монастирських коридорах і навіть підглядати в його ж кімнаті крізь віконце в стелі.
Так уплинуло кілька страшних і надзвичайних років його життя, про які я не розповідатиму, і він запав у якийсь дивний стан душевного спокою і фізичного неспокою. Він майже ніколи не сидів, хіба що як грав на арфу, здебільшого супроводжуючи гру співом, а то увесь час ходив, у всьому був вельми слухняний і поступливий, бо всі його пристрасті, здавалось, злилися у єдиний страх смерті. Його можна було спонукати до всього, якщо пригрозити, бувало, небезпечною хворобою або смертю.
Крім цього дивацтва, що він безперестанку ходив по кляштору і досить ясно давав зрозуміти, що йому краще було б так мандрувати по горах і долинах, він ще розповідав про своє видиво, яке часто його лякало: вночі, тільки-но він нрокидався, йому ввижався гарний хлопчик, що стояв біля його ліжка і замахувався на нього блискучим ножем. Його перевели в другу келію, але він запевняв, що й там бачить те ж саме і, нарешті, в кожному кутку кляш-тора ввижався йому хлопчик у засідці. Його вештання по кляштору ставало раз у раз неспокійніше, і, як згадали потім, у такі хвилини він часто стояв біля вікна і все дивився на озеро.
Тим часом наша бідолашна сестра зовсім змучилась від єдиної думки і одноманітного заняття, і наш лікар запропонував підкладати потроху до кісток, які вона збирала, і дитячі кістки, щоб збільшити її надію. Спроба була сумнівна, але можна було принаймні сподіватися, що вона, зібравши всі частки, перестане вічно шукати і вирушить у подорож до Рима.
Так і зробили, і її супутниця непомітно підкидала до знайдених кісток маленькі дитячі, і серце сердешної хворої сповнилось нестямного блаженства, коли помаленьку знайшлися майже всі кістки і тепер уже можна було сказати, яких бракує. Вона дуже пильно зв'язувала нитками й стрічками кожну кістку до кістки в належному місці, а проміжки заповняла шовком і мережками, як то звичайно роблять з мощами святих.
Ось так пощастило зібрати всі кістки, лише бракувало кількох на кінцівках. Одного разу, коли вона ще спала, прийшов лікар запитати про її здоров'я. Стара вийняла ушановані рештки з ящика, що стояв у спальні, і показала лікареві, що робить бідолашна жінка. Незабаром вони почули, як хвора схопилася з ліжка, підняла покривало, і, побачивши, що ящик порожній, впала на коліна, і почала радісно й щиро молитись. Коли вони ввійшли, то хвора заволала: "Так, це правда, це був не сон, це була дійсність. Радійте, друзі мої, зі мною. Я знову бачила, що моя славна, люба дитина жива. Вона встала, скинула з себе покривало, і її сяйво освітило цілу кімнату; осяйна була її краса, вона не могла торкнутися ногами землі, хоч і хотіла, потім піднялась угору, не змігши навіть подати мені руки, і тоді покликала мене за собою і показала шлях, яким я повинна йти. Я піду за нею і не забарюся. Я почуваю це, і мені так легко на серці. Жура моя зникла, і самий вигляд воскреслої дав мені відчути небесну радість".
Відтоді душа її сповнилась радісних надій, ніщо земне її вже не цікавило, їла вона мало, і її дух поволі звільнявся від тіла. Аж нарешті застали її бліду і непритомну; вона більше не розплющувала очей, вона, як то ми кажемо, вмерла.