Зерло подивився на свою сестру і сказав:
— А що, хіба не так я описав нашого друга? Він добре почав і багато ще нам розповість, щоб нас умовити.
Вільгельм заприсягнувся на всіх святих, що не хоче їх умовляти, а хоче переконати, і просив лише хвилинку терпіння.
— Уявіть собі гарненько цього юнака, цього королевича, вдумайтесь в його становище, а тоді простежте за ним, коли він прознає, що з'являється тінь його батька, постійте з ним у ту моторошну ніч, коли цей поважний дух з'являється перед ним. Неймовірний жах охоплює його. Він говорить до привида, бачить, як той киває, йде за ним, слухає страшне обвинувачення проти дядька, що лунає в його вухах, кличе до помсти, проймає його раз у раз проханням: "Пам'ятай про мене!"
І коли привид зник, кого ми бачимо перед собою? Юного героя, що горить помстою? Природного короля, який почуває себе щасливим, що має можливість зажадати від узурпатора свою корону? Аж ніяк! Здивування і смуток охоплюють самотника, він зненавиджує своїх лиходіїв з лагідними посмішками. Присягається не забувати небіжчика, кінчає значущим зітханням: "Звихнувся час, лихо мені, народженому для того, щоб його вправляти!"
В цих словах, думаю я, лежить ключ до Гамлетової поведінки, і мені ясно, що хотів Шекспір змалювати: великий подвиг, що вкладений в душу, якій несила його виконати. В цьому дусі, по-моєму, і розроблено всю п'єсу. Тут дуб посаджено в коштовний посуд, в якому зростати може тільки ніжна квітка. Коріння розпирає його, вія знищується.
Ця прекрасна, чиста, шляхетна, високоморальна істота, без душевної сили, котра тільки й робить героя, гине під тягарем, якого не подужає нести і не може скинути. Кожен обов'язок для нього священний, але цей занадто важкий. Від нього вимагають неможливого, не самого в собі неможливого, а такого, що неможливе для нього. Як він борсається, кидається на всі боки, лякається, то йде вперед, то назад, йому щось нагадують, то він сам згадує і нарешті майже забуває свою мету, але від цього вже не веселішає.
Розділ чотирнадцятий
Розмова обірвалась, коли до кімнати ввійшло кілька осіб. Це були віртуози, які раз на тиждень збирались у Зерло на маленький концерт. Він дуже кохався в музиці і запевняв, що без цього артист ніколи не збагне і не відчує свого мистецтва. Як наші рухи стають значно легші і зграбніші, коли їх супроводить і скеровує мелодія, так і артист ніби повинен у думці скомпонувати свою роль, щоб не торохтіти її одноманітно на свій лад і кшталт, а виконувати з відповідною зміною такту і міри.
Аврелія, здавалось, мало цікавилася всім, що відбувалось, навпаки, вона вивела, нарешті, нашого друга в сусідню кімнату і, підійшовши до вікна та глянувши на зоряне небо, мовила до нього:
— Ви ще багато повинні розказати нам про "Гамлета", я не хочу забігати наперед, я бажаю, щоб і мій брат вислухав усе, що ви маєте розповісти, але тим часом хотіла б почути ваші думки про Офелію.
— Про неї небагато можна сказ'ати,— мовив Вільгельм,— бо її характер змальовано в кількох майстерних рисах. Вся її істота сповнена достиглої солодкої чутливості, її прихильність до принца, на руку якого вона мала надію, така щира, добре серце так уповні віддається своїм прагненням, що і батько, і брат — обидва бояться, обидва просто і без сорому застерігають її. Пристойність, як легкий серпанок на її грудях, не може приховати рухів її серця. її уява палає, тиха скромність дихає любовною жагою, і хай тільки послужлива богиня — випадковість — струсне дерево, і овоч упаде зразу.
— А тоді,— мовила Аврелія,— коли вона побачила, що її покинуто, відштовхнуто, зневажено, коли в душі її божевільного коханця все найвище повергнуто в безодню, і він, замість солодкого келиха кохання, підносить їй гірку чару страждань...
— Серце її розбивається,— підхопив Вільгельм,— все її існування зрушується в самих підпорах, батькова смерть вривається як буря, і прекрасна будова падає в руїнах.
Вільгельм не помітив, з яким виразом Аврелія вимовила останні слова. Скерувавши увагу тільки на художній твір, на його досконалість і єдність, він і гадки не мав, що Аврелія переживає свою трагедію, що ці драматичні силуети розбуркали в ній власний глибокий біль.
Аврелія довго стояла, обхопивши голову руками, звернувши до неба очі, повні сліз. Нарешті, не маючи сили довше стримувати свій прихований біль, вона схопила за руки свого друга, що стояв здивовано перед нею, і заволала:
— Простіть, простіть знівеченому серцеві! Ця компанія зв'язує, гнітить мене, я мушу критись від мого немилосердного брата. Тепер ваша присутність ровв'язала всі вузли. Мій друже! — вела вона далі.— Всього лиш кілька хвилин, як ми знайомі, а ви стали вже моїм сповіріш-ком.— Вона ледве могла вимовити ці слова і схилилась йому на плече.— Не думайте поганого про мене,— сказала вона, схлипуючи,— що я вам так швидко відкрилась, що я так розкисла перед вами. Будьте, залиштесь моїм другом, я цього заслуговую.
Він, як міг, щиро її умовляв — надаремне! Сльози текли і глушили її слова.
Тут увійшов Зерло, вельми небажаний цю мить, і зовсім несподівано Філіна, яку він вів за руку.
— Ось вам ваш .друг,— сказав він до неї,— він радий буде вас привітати.
— Як! — покликнув здивовано Вільгельм.— Ви тутечки?
Вона скромно й статечно підійшла до нього, поздоровкалась і стала вихваляти Зерлову добрість, який прийняв її без жодних заслуг у свою прекрасну трупу, лише в надії, що вона вимуштрується. При тому привітно кланялась Вільгельмові, однак звіддалеку.
Але ця нещирість тривала недовго, лише доти, поки вони не залишились на самоті. Бо коли Аврелія вийшла, щоб приховати свій смуток, а Зерло кудись покликали, Філіна передусім прихопилась до дверей, аби впевнитись, що вони справді вийшли, тоді, наче божевільна, почала гопцювати по кімнаті, сіла на підлогу і мало не заходилася з реготу, потім схопилася, почала ластитись до нашого друга, надзвичайно радіючи, що ось яка вона розумна, забігла наперед, розвідала обставини і зуміла вже тут примоститися.
— Тут розваг не бракує,— сказала вона,— а це саме те, що мені до вподоби. Аврелія мала шури-мури з якимось дворянчиком, непоганою, здається, людиною, я й сама б не від того, щоб хоч разочок з ним побачитись. Він їй залишив гостинчика, якщо не помиляюсь. Тут бігає хлопчина років трьох, гарний як сонечко. Татусь був, мабуть, красунчик. Я взагалі терпіти не можу дітей, але цей хлопчина такий милий. Я вже все вирахувала: смерть її чоловіка, нове знайомство, вік дитини — все збігається до цяти. Тепер її миленький пішов своїм шляхом; вже з рік, як нема про нього звістки. Тому вона аж не тямиться. Дурена! Брат має одну танцюристочку з трупи, за якою упадає, потім одну артисточку, з якою в близьких стосунках, а в місті ще кілька панійок, до яких халявки сма лить, а тепер ще я на черзі у нього в списочку. Дурень! Про решту ти почуєш завтра. А тепер .ще слівце про знайому тобі Філіну, справжню дурепищу, яка закохалася в тебе.