А над усім над оцим голоблі, голоблі, голоблі…
То вози поздіймали голоблі догори й ревуть:
— Торрргуємо!
Он на голоблі свитка кричить:
— Ось де ми!
Он підситок закликає своїх до себе:
— Сюди йдіть!
Он колесо спицею за сторч поставлене дишло зачепилось:
— Ми тутечки!..
І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть…
— Держи цоб! Цоб держи!
— Цоб! Цоб! Та цоб же, вовки б тебе були не з'їли!
— Держи цоб! Цоб держи!
— Тррр!
За ярмо зачепилося…
— Чорти тебе на чужі ярма пруть! Бачиш, що стою?..
— А ти хіба сам у ярмарку?
— А ти хіба сам?
— І я не сам!
— Так що тобі, об'їхати не можна, чи що?
— А ти хіба сам у ярмарку?
— А ти хіба сам?
— І я не сам!
— Казав: "держи цоб"… А тебе лиха година на ярмо поперла?
— А ти хіба сам у ярмарку?
— А ти хіба сам?
— І я не сам!
— Назад! Назад! Тррр — назад!
— Роз'їхався тут на весь ярмарок!
— А ти хіба сам на ярмарку?
— А ти хіба сам?
— І я не сам!
— Цоб іди, гей! Розчепилися…
Гуде… Гуде… Гуде…
І в гуці тім, як в акомпанементі якогось грандіозного органа, пливе одноманітний речитатив:
Дайте милостиночку, мій батечку,
Дайте нам, Христа ради!
Дайте, божої та праведної душі християни…
Дайте, возлюбителі, ненько моя, дай Христові..
Дайте, наслідителі, батечку, милосерднії…
Дайте нам, душа спасенная,
Хоч єдиная душечка, милосердная…
Дайте, помимо йдучи, слово чуючи,
Що в рученьках, мамочко моя, та й маючи…
Родителів, кревних та й померлих споминаючи…
Душечку свою в тілі та й спасаючи…
…Дайте од трудов своїх,
Од сили чистої…
Дайте од трудов своїх,
Од праці вірної…
А акомпанемент гуде, гуде, гуде, переходячи часами у якесь шалене ревище…
Ось він затих і послався на майдані низьким рокотом…
Хвилина, дві, три…
І раптом лясь біля вашого уха:
— Дранки[5]! Баби, дранки! Ось дранки приймаються, за дранки гроші виймаються! Ось дранки! Баби, дранки!
— Квасу! Холодного, душистого, солодкого, солодкого! Квасу!
— Руб поставиш, два візьмеш! Налітай! Налітай!
— Красная виграйоть, чорная програйоть…
Загуло, загуло, загуло… Знову загуло…
І тріщить, і рветься теноральчй баспрофундо у рудого сліпого, що з скрипкою в руках і з сліпою партнершею збоку, намагається пересилити той гук сумним псалмом про те, як:
Ноч прийшла тогда к месії
З ороматом у руках.
Йшли печальнії Марії
З безпокойством у серцях…
Гуде ярмарок…
Бігають коні, кричать крамарі, регочуться дівчата, крутиться карусель…
А орган на каруселі хрипить, свистить і викидає поміж яток, поміж возів, поміж телят пісню про купця, що:
Полюбил всей душою дівицю,
За нейо готов жисть всю й оддать…
І під пісню ту хрипучосипучу й парубки, і дівчата, і діти радість собі "накручують"…
— За п'ятака! Тільки п'ятак! Ярмарок…
II
Чого так трагічно-безнадійно ревуть воли на ярмарку? Як увійдеш у волячокоров'ячоовечу половину, так саме тобі:
— Ммууу! Веее! МеееІ
Отак стоїтьстоїть половий чи сірий, чи ряба, чи гніда, подивиться навкруги себе і зненацька тоді:
— Мммууу!
— Веее!
— Меее!
Чи то вони підтримують загальний ярмарковий галас, чи не хотять до другого хазяїна переходить?.. Чи, може, ще що?
А вівці?
Таке мале, а як "мекне", так ніби в його всередині радіо сидить… Та рвучко якось, пронизливо:
— Ммеее! Як вистрілить…
Саме одне слово: "Меее". І яких тільки їх тут і немає?
І полові, і рябі, і гніді, і сірі, і чорні, і мишасті, і лисі, і круторогі, і безрогі…
І бугай, і воли, і бички, і бузівки, і корови, і ялівки, і телиці, і телички, і телята…
І біля возів, і біля ярем, і в руках у дядьків, і біля тички…
Просто собі в землі кілок, біля кілка корова, біля корови хвіст, біля хвоста теля…
І хазяїна не видно… "Соло" — корова…
Ото тільки як хто підійде, тикне ціпком у корову:
— А ця скільки просить?
Тоді не знати звідкіль витикається бриль або картуз, так кудись на поле або на Псьол кидає:
— П'ятдесят!
А які воли тут є?!
Ну трохи хіба менші, як міст через Лопань! Стоїть біля воза, ремиґає і думає свою волячу думку… Про що він думає, отой сірий, з отакезними рогами? А думає про щось!
Може, й він теж бачив десь в Кременчуку трактора й тепер меланхолійно дивиться кудись уперед, і по його мізкових борознах лізе думка: "Та оце вже я скоро й непотрібний зовсім буду?"
І ображений:
— Мууу!
Думас сірий віл сіру думку волячу.
Думає, аж поки прийде хтось йому невідомий, цьвохне його батіжком і до хазяїна:
— А що за цих пару індиків?
— Та просю триста!
— Триста, кажеш?
— Триста, кажу!
— Довго рахувати треба!
— Кажіть, скільки, щоб менше було рахувати… І починається…
Тягнуть сірого за язика й роззявляють йому рота, беруть за роги, давлять за горло, міряють батогом од ратиці до холки, цуплять за хвоста, щупають під хвостом…
— Триста, кажеш?
— Та те ж, що чуєш…
— Ану, проведи!
— Можна й провести… Одв'язують сірого од воза:
— Гей!
— Тихо-тихо веди! Не гони!
— Та хоч не дивись… Ідуть, як часи…
— Такими "часами" моя баба до могили йшла!
— Побалакай…
— А скільки, як ділом?
— Та й кажу ж ділом!
— Ні, ти кажи ділом!
— Кажу ж: триста!
— А за сто вісімдесят ти їх не оддаси?
— Походи десь іще!
— І походю!
— І походи!
— Та ти не одвертайсь! Гроші даю!
— Та не черепки ж!
— Дебрі гроші даю! Ти ке думай!
— Я і не думаю!
— Та скільки ж? Двісті береш?
— Ні! Коли вже хочеш, так ото двісті вісімдесят! Ото!
— Та що ти "двісті вісімдесят"?.. Молись богу!
— Помолимось.
— Двісті береш? (Лясь!)
— Двісті вісімдесят! (Лясь!)
— Береш, кажу, двісті? (Лясь!)
— Та ти ділом давай! (Лясь!)
— Та ти ділом і проси! (Лясь!)
— Та ти подивись на воли! Карасі — не воли! У яремці як діти! Канафетики! Бери за що хочеш, лізь під їх, — як сестра рідна! Дитини не займе, а ти "двісті"?!
І знову тягнуть сірого за хвоста, роззявляють сірому рота, давлять за горлянку, лапають під хвостом, беруть за холку, гладять по шиї…
Ходять кругом нього, дивляться на нього…
— Молись богу! Двісті двадцять! (Лясь!)
— Менш як сімдесят п'ять не буде! (Лясь!)
— Не буде? (Лясь!)
— Не буде! (Лясь!)
— Хай стоять!..
— Хай стоять!..
І пішов од сірого невідомий… Пішов, зза четвертого чи п'ятого воза кричить:
— Береш двісті двадцять?
— Ні, не беру!
— Бери, а то за печінку тебе візьме!
— Хай бере…
І стоїть знову сірий біля воза, думає думку волячу, аж доки знову: