Випадково якось доля нас із Ваською Лобом стукнула, інтереси наші зійшлися, і частенько ми з ним сиділи за кухлем пива в "Баядерці" або в "Евриці"…
І в "Баядерці", і в "Евриці", та й по інших таких місцях Васька був своєю людиною… А я хотів бути там своїм…
У мене було на пиво, а Васька любив пиво (і горілку теж!), — зійшлися ми, одне слово, з Ваською характерами…
Були ми з Ваською Лобом і в підвокзальних катакомбах (він і там був своїм), ходили й по "малінах"…
Вчив мене Васька цікавого життя днового, багато пив, немало їв і в хвилини особливої любові до мене ляпав по плечу й говорив ніжно:
— Фраєр ти ізчо! І хороший ти, видать, парень, свой парень, а фраєр… Нічіво, — навчишся! Ти тольки мінє слухай…
Мені Васька подобався… Може, через те, що він "бувший артист", а може, через щось інше… Я слухав його залюбки.
— Ех ти, — говорив мені Васька. — Он ти, хто ти такий? А я артист! Ех, якби ти знав, який я артист… Біло як вийду на сцену, як заспіваю:
Отичівво же, доригая,
В ету ноч ти нєе со мнооой!
Мліли всі!..
І Васька співав…
В такі хвилини приходив служка, сіпав Ваську за рукав, казав:
— Пєть іздєсь нідзя!..
А Васька дотягував ноту й запивав пивом:
— Не буду! Чого пристав?
І замислювався… Тоді я з його лоба милувався… Ах, який у Васьки лоб був?! Який лоб?! Власне, не лоб, бо лоба не було видно, а зачіска на лобі… Дивна зачіска… Якимсь таким кандибобером спускалася вона на лоба, волосина до волосини, потім загиналась, і бігла на висок, і там уже губилася на Васьчиній невеличкій голові… Але оцей біг Васьчиної зачіски, її порядочок на лобі, її "баранчики" на кінці волосся — все це було прекрасне, і так художньо воно закривало Васьчин маленький лоб… Такі зачіски робляться не інакше, як помочивши волосся, пильно те волосся на лоба зачесавши, а потім долонею лівої руки притиснувши його до лоба. Потім треба вільним рухом гребінця (зубці сторч!) у правій руці обвести напівкругом те волосся до виска… Тільки тоді така зачіска буде… Інакше ні… І то не у всіх вона буде… А у Васьки вона була завжди, і була найкраща, яку мені коли доводилося бачити… Отакий був Васька! Отака була в його зачіска… Через те й подобався мені Васька… А потім шляхи наші розійшлися… Загубив я Ваську… Три роки я його не бачив… Починав уже навіть забувати… Та не сходиться, як кажуть, тільки гора з горою…
Лежу оце якось я в міському парку, на траві на зеленій, догори спиною, й пильно дивлюся, як між кущиками кульбаби жовтогарячої одна комашка другій голівоньку одгризає…
Дивився я на це й думав думу гнітючу: "Чому одна комаха другій комасі голову одкушує?.. І чому саме голову?.."
Коли це хтось іззаду лясь мене дубчиком. Зирк — Васька…
— Да воскреснеть! Васька?!
— Я!
— Звідки?! І чому тут? І чому в такім вигляді?
А Васька стоїть передо мною, костюм на нім новий, темнозелений, на ногах "джімі", а на лівій руці рукавичка замшева…
І курить Васька "Espero". А зачіска?! Ще краща, як тоді була!.. Пишнапишна і не водою, видно, помочена, а не інакше, як регальним маслом…
— Та де ж ти взявся, Васько? І що ти тепер робиш? Та ти, Васька, денді?!
— Спрашуєш?! Живу, брат, як ніколи не жив… І манети ось поки, і робота, і не важка, і інтересна… З любові живу…
— Одружився?
— Смійошся, щоб я одружився?! Не з своєї любові живу, а з чужої…
— Не розумію!
— Фраєр ти, як бачу, й досі… Інші люблять, а я живу…
— Тебе люблять?
— І який же ти непонятной… І не мене люблять, а самі себе люблять, а я живу…
— Як це?
— Ну, слухай! Тільки "ша"! Тобі одному розкажу… І щоб ніякої конкуренції, бо я тепер строгий… У парку тут один одного люблять… Розумієш?
— Не дуже розумію…
— Ех, ти! От ти сидиш тут у парку… І смотриш… От подходіт тринвай… Ідуть у парк парочки… Тулять вроді… Ти й смотриш, какі такі в них намірення… Тут треба нюх… Я вже нюх етой маю… Мене вже не одуриш… От парочка в бокову алею, і один до одного дуже близько… Я вроді без уніманія за ними… І назирцем — де сядуть… От примітив, де сіли… Зразу не йди… Хвилин так через десятьп'ятнадцять на те саме місце гуляєш… Гуляєш і натикаєшся… А вони якраз цілуються… Зразу до їх…
"Ааа! Так отакоє безобразіє?! І в обчественному мєсті? Та як вам не стидно?! Тут люди ходять, свєжим воздухом, можна сказать, дишуть?! Отакая, можна сказать, нравствінность?! Ходім! Ходім у контору!.. Притикол надо составить! Пажалуйте!"
Ну тут вони, канєшно, в смущенії:
"Та товаришу, та що ви?! Та ми нічого!"
А я їм:
"Який я вам товариш, коли ви такії безнравствінні? Ходім у контору!.."
Тут нада характер строгой видержать… Ну, тут вони, розуміється, просять: "Та незручно… Та…" "А робить це зручно?! Ходім! Ходім…" "Та гражданін…"
Тут уже можна немного попустить:
"Можна, положим, і тут оштрахувать… Квитанції зо мною… Штраху десять рублів заплатите, квитанцію одержите… І щоб єтого болі я не видав!"
Здебільша дають, бо вибираєш підходящих… Береш десятку й пишеш квитанцію… Квитанцій я купив… Пишеш: "ГІолучено за безобразіє у парку десять рублей…"
"Прізвище?"
"Та не треба прізвища…"
"Як не треба? Мінє,— говорю, — для відчиту треба…" На понт беру…
"Та ви, — просять, — щось напишіть там…"
"Ку, я вас жалєю… Напишу какоєсьнебудь прізвище! Получайте, — говорю, — квитанцію… І щоб єтого болі,— говорю, — не було! Ідіть…"
Вони — ходу… А я собі гуляю далі…
Так за день, смотриш, до п'ять черв'яків і наштрахуєш… Жиеється, як бачиш, непогано… І, зновутаки, й робота нравствінная…
Васька встав і пильно кудись задивився…
— Ну будь! Клюнуло, здається… Безпокойная робота! Бувай!..
І побіг Васька… А я дививсь йому вслід і думав: "От тобі й Васька! Мораліст, сукин кот!"
БЕРДЯНСЬК
Такий собі маленький, такий собі чистенький, такий собі — Бердянськ. Місто… Отак собі на березі Азовського моря притулився й сидить. Спереду в нього море, ззаду в нього невеличкі гори, колишній крутуватий берег моря Суражського, а він між морем та горою вдень зеленими кучерями акацій шумить, а вночі електрикою виблискує… Тихий такий, невеличкий…
Отакий… А йому сто років уже… Вік уже цілий Бердянськ провікував… Уже й моря Суражського немає, вже замість його Азовське, а Бердянськ як був, так і є…