Ще й досі поза Україною… вилизують чоботи Пілсудським, Чемберленам, Пуанкарам, щоб Радянському Союзові хоть чимнебудь та нашкодити…
До всіх цих земляків моїх звертаюся я голосом пекучим:
Схаменіться! Десять літ уже, як ви "сини вільної волі"!
Схаменіться, бо перчитиму я вас і пектиму і на друге десятиріччя, і на третє, і на п'яте, і на десяте, і завжди, і нині, і повсякчас, і на віки вічні, аж поки не буде на землях радянських і з того і з другого боку, і всередині всього, всього, всього на всі 100 %.
"Червоний перець"
ДО ТИХ, ЩО ПОЗА УКРАЇНОЮ СУЩІ
Я не знаю, як ми з вами, читачі наші, назвемо тих, що поза Україну їх червоний Жовтень, сказати б, "запросив", щоб вони не образились.
Свято ж у нас тепер оце, так ми не лаятимемось.
Чого нам лаятись? Ми краще до них так, як їм і належить:
"Панове й господа".
Невважаючи на всю вашу допомогу, більшовики, а разом із ними всі робітники й селяни, не впали через два тижні, як про це ви й писали, й говорили.
Не впали вони й потім, через два тижні.
Уявіть собі, що й після цих двох тижнів вони так само не впали.
І отак всі десять років революції вони не падали через кожні два тижні.
Прожили вони, не падавши, й цілих десять років, — живуть і далі й не кашляють.
Живуть, значить, більшовики, а з ними живуть робітники й селяни.
Як живуть?
Жити під більшовиками, як сказати вам по правді, дуже тяжко.
Ви ж самі знаєте, що більшовики звірі, а не люди. Ніколи ви не бачили живого більшовика? Це — жах.
Зуби в них великівеликі. І гострі.
Як зробить отак: "Гам!" — так аж мороз поза шкурою ходить.
Живих дітей їдять, їйбогу, правда!
В кожному селі сидить у ячейці такий більшовик, щомісяця на молодику пише декрет голові сільської Ради:
"Завтра — молодик. Наказую приставити мені з такогото кутка дівчинку 3х місяців. Я її з'їм, бо без чоловічого м'яса мені жити ніяк нідзя".
Що вже плачу материнського, що вже голосіння! Та нічого не вдієш: треба давати. І дають!
Ви з нас тільки ж 300 літ пили й пили, а ці, мабуть, і за 1000 років не вгамуються.
Боже наш, боже наш…
Та хіба ж це все?
А що вони з вашими маєтками та з землею зробили! Селянам пороздавали. Пороздавали й кричать:
— Обробляй. Уродить — мели, їж або продавай. Кріпацьке право повернули.
І нещасні селяни тепер землю обробляють. УСю. І свою, й колишню поміщицьку. Отакі більшовики! І це ще не все.
Колись у нас були справники, і земські начальники, і губернатори. Та кого тільки в нас не було, що нами керували.
А більшовики як присікались:
— Самі собою керуйте. Самі над собою начальникуйте. До няньок позвикали. Ми — вам!..
І доводиться тепер страждати: то в сільраду тебе виберуть, то до виконкому, а то до самого ВУЦВКу або до ЦВК СРСР.
Та їдь тоді до столиці та й засідай. Та хоч би ж так: посидів би — та й вже. А то ні: скажи їм, як державою керувати, розкажи їм, як господарство налагодити, порадь, як із грошима, як із школами, як те, друге, десяте.
Ви, спасибі вам, самі нами керували, ніколи, дай боже вам здоров'я, не питали нас, чого нам потрібно, чого нам треба, щоб нам краще жилося." Віддані було вам останню корову і живеш собі потихеньку, як бог приказав.
А як коли неспокійний заявить, було, вам про те, що йому треба, пошлете його, спасибі вам, або в Вологодську губернію, або у Наримський край. Сидить він там собі тихо та мирно й не ворушиться.
Відпочити тобі нема коли. Радіо це по селах позаводили, спати не дають.
До того повиснажувано, до того нас позамотувано, що як про все згадаємо, так не те що за ломаку, а за голоблю хапатись хочеться.
І це за десять років.
Усього тільки за десять років.
Що воно далі буде, не знаємо!
* * *
Ну, а ви як там?
Цілуєте князів та гетьманів?
Цілуйте й далі, пошли вам, господи, довгі губи та слизького язика.
Щоб поцілувавши, ще й лизнули.
Князям та попам це дуже приємно, бо ж тоді краще житиметься. Бувайте!
З десятими вас роковинами життя вашого закордонного.
КОЛИСЬ І ТЕПЕР
Що, якби колись, за царя, та під час якогось перепису, коли тебе запитали б:
"Якої ти національності?" А ти взяв би й бабахнув би: "Українець я!"
От би штука була. І пристав би біг з дзвониками, і справник летів би з присяжними, щоб на таке диво дивне подивитися, на живого українця.
А губернатор би одну телеграму бив би справникові:
"Приставіть ме. чі оте чудоюдо в губернію".
А другу до міністра внутрішніх справ:
"За честь маю доложить вашому високопревосходительству, що в селі такому один мужик українцем прозвався.
Вже сидить. Молебня про здравіє государя імператора одправлено. Чекаю наказу".
А міністр телеграму:
"Вислать у 24 години!"
І були б ви аж у Наримському краю, кайданами поторохкували б.
А тепер і українцями ми прозиваємося, і вдома живемо, і в школі українською мовою вчимося.
А ви так запитайте свого вчителя, що вчителював до революції, як йому було наказувано вчити нас.
Що йому було, коли він навчить дітей якоїсь української пісні співати.
Він вам отакого розповідатиме.
Як тільки пролунає в школі хоч невеличка українська пісня, тоді батюшка сідають уночі за стола й пишуть до інспектора народних шкіл:
"Ваше високоблагородіє. Маю за свій пастирський обов'язок з сумом повідомити вас, що в нашій школі появився гетьман Іван Мазепа, що хоче відділити малую Русь ізпод скіпетра Великого Білого Царя. Діти в школі вже співають "Ой за гаємгаєм, гаєм зелененьким". Коли не буде вжито заходів, у нашім селі буде республіка.
Ваш покірний слуга отець І. Пресвятобогородицький".
Тоді випадково ніби приїздить до школи іспектор.
— Драстуйте.
— Драстуйте.
— Ну, як у вас тут?
— Та нічого.
— Співають дітки?
— Співають.
— Можна послухати?
— Можна. Доляфа. "Боже, царя храні".
— А ще яких пісень ваші дітки співають?
— "Коль славен наш господь".
— А ще?
— "Во саду лі, в огороді".
— А мєстних, малоросійських, не співають?
— Та трошки й своїх співають.
— Ага. Ну, спасибі. А тоді в учительській:
— Ось що. Ви б, може, подали прохання поки що на перевод ваш на хутір. Це я тільки зважаючи на дітей ваших не звільняю вас зовсім з посади.
— Та за віщо ж?
— Так, знаєте, "для пользи служби". І поїде собі інспектор.
А тепер…
Тепер і всеукраїнський день музики є, а не то що "Ой за гаєм, гаєм…" Тепер ми — українці, й ніхто нікому про це телеграм не посилає, й ніхто за це ніде кайданами не бряжчить…