Ввійшовши, він зразу збагнув усе. Дочка втекла.
Він упав на крісло й поставив долі лампу. Прийшла й дружина. Вона прошепотіла:
— Ну?
Йому бракувало сили відповісти; він уже не гнівався й зітхнув:
— Кінець, вона в нього. Ми пропали.
Вона не зрозуміла.
— Як пропали?
— А так. Тепер він уже мусить одружитися з нею.
Вона несамовито крикнула:
— Він! Ніколи! Ти збожеволів!
Він сумно відповів:
— Голосінням не зарадиш. Він викрав її, він її знечестив. Найкраще — це віддати її йому. Коли добре все зробити, то ніхто й не знатиме про цю пригоду.
Вона приказувала, тремтячи від страшного хвилювання:
— Ніколи! Ніколи він не візьме Сюзанни! Я ніколи не згоджусь!
Вальтер пригнічено прошепотів:
— Та він уже її взяв. Кінець. Він триматиме й ховатиме її, аж поки ми не поступимось. Так щоб уникнути скандалу, треба поступитися зразу.
Дружина його, знемагаючи від своєї невисловної туги, приказувала:
— Ні, ні! Я ніколи не згоджусь!
Він нетерпляче відповів:
— Та тут нема про що говорити. Мусимо. Ох, шахрай, як він нас обморочив… А все-таки він спритний. Ми могли б знайти когось багато кращого становищем, але не розумом та майбутнім. Це людина з майбутнім. Він буде депутатом і міністром.
Пані Вальтер скрикнула в дикій нестямі:
— Я ніколи не дозволю йому побратись з Сюзанною!.. Чуєш!.. Ніколи!
Він обурився зрештою і, як людина практична, взяв Любого друга під свою оборону.
— Та мовчи ж… Кажу тобі, що треба… конче треба. І хто зна? Може, ми й не шкодуватимемо. Ніколи не знаєш того, чого такий молодець доскочить. Бачила, як він трьома статтями скинув того дурня Ляроша, і якими ще гідними статтями, а це важко було в його становищі обдуреного чоловіка. У всякому разі, ми в його руках. Цього вже не зміниш.
Їй хотілось кричати, битись об землю, рвати на собі волосся. Нарешті вона розпачливо промовила:
— Він не візьме її… Я… не хочу!
Вальтер підвівся, взяв лампу й сказав:
— Слухай, ти уперта, як і всі жінки. Ви чините, як вам підказує чуття. Ви не вмієте миритись з обставинами… ви уперті! А я кажу, що він одружиться з нею… Так треба.
І вийшов, човгаючи пантофлями. Пройшов, мов кумедний привид, у нічній сорочці по широкому коридору розлогого сонного будинку й тихо зайшов до своєї кімнати.
Пані Вальтер стояла, приголомшена несусвітним болем. Вона ще не гаразд усе зрозуміла. Вона тільки мучилась. Потім їй здалося, що не може тут стояти до ранку, їй безтямно хотілось тікати, бігти куди очі, шукати допомоги, рятунку.
Думала, кого може до себе покликати. Кого? Не знаходила. Священика! Так, священика! Впасти йому до ніг, признатись йому у всьому, висповідати йому свій гріх і свій розпач. Він зрозуміє, що той негідник не може побратись із Сюзанною, і не допустить до цього.
Їй негайно треба священика! Але де ж його знайти? Куди піти? Проте так вона не могла лишатись.
Тоді перед її очима промайнув, ніби видиво, ясний образ Ісуса, що йшов по хвилях. Вона побачила його так виразно, немов дивилась на картину. Отже, він кликав її. Він казав їй: "Прийди до мене. Схились навколішки до моїх ніг. Я заспокою тебе, я навчу тебе, що робити".
Вона взяла свічку, вийшла й подалась до оранжереї. Ісус був геть у кінці її, в кімнатці, що зачинялась заскленими дверима, щоб вогкість не зіпсувала полотна.
Кімнатка ця нагадувала каплицю серед дивовижного лісу.
Увійшовши до зимового саду, який бачила завжди в ясному освітленні, пані Вальтер злякалась його темної глибочини. Важкі випари тропічних рослин нависали густим туманом. Двері скрізь були зачинені, і повітря цього дивного гаю, замкнене під скляною банею, душило груди, дурманило, п’янило, було насолодне й болісне, оповивало тіло невиразним почуттям збудної сласності й смерті.
Нещасна жінка поволі йшла, схвильована темрявою, де в миготінні свічки перед нею зринали чудернацькі рослини на взір страхіть, облудних істот, несвітських потвор.
Раптом вона побачила Христа. Розчинила двері до кімнати й упала перед ним навколішки.
Спочатку вона безтямно молилась, шепотіла слова любові, жагучі й розпачливі благання. Коли ж запал її поклику втишився, підвела на нього очі й завмерла зі страху. Він так нагадував Любого друга у відблисках тремтячого світла, що, здавалось, не Бог уже, а коханець на неї дивився. Це були його очі, його чоло, вираз його обличчя, його холодний та гордовитий вигляд.
Вона бурмотіла: "Ісусе! Ісусе! Ісусе!" А ім’я Жорж тремтіло їй на устах. Зненацька вона подумала, що, може в цей самий час Жорж володів її дочкою. Він сам з нею десь у кімнаті. Він! Він! З Сюзанною!
Вона казала: "Ісусе!.. Ісусе!.." Але думала про них, про свою дочку й про свого коханця! Вони самі, в кімнаті… вночі. Вона бачила їх. Бачила їх так виразно, що вони стояли перед нею замість картини. Вони всміхаються. Цілуються. В кімнаті темно, завіса над ліжком відхилена. Вона підвелася, щоб підійти до них, щоб узяти дочку за волосся й вирвати з його обіймів. Вона схопить її за горло, задушить її, свою дочку, свою ненависну дочку, що тому чоловікові віддавалась. Ось торкнулась уже…
Її руки вдарились об полотно, її пальці черкнулись ніг Христа.
Вона голосно скрикнула й упала горілиць. Свічка, перекинувшись, погасла.
Що було далі? Їй довго ввижалось щось чудернацьке й страшне. Перед очима її весь час стояли Жорж і Сюзанна, обнявшись із Ісусом Христом, що благословляв їхнє злочинне кохання.
Вона невиразно почувала, що лежить не у своїй кімнаті. Хотіла схопитись бігти, але не могла. Якесь заціпеніння охопило її, скувало їй тіло, лишивши на волі тільки думку — тривожну, пригнічену гидкими, нереальними, фантастичними видивами, пойняту нездоровим сном, чудним, часом і смертельним сном, що нагонять на людину усипливі тропічні рослини з химерними обрисами й дурманною запашністю.
Вранці пані Вальтер підняли непритомну, напівзадушену коло "Ісуса на хвилях". Вона так захворіла, що навіть боялись за її життя. Тільки другого дня вона цілком прийшла до пам’яті. І почала тоді плакати.
Слугам пояснили, що Сюзанну несподівано вислали до монастиря. Пан Вальтер отримав від Дю Руа довгого листа і відповів згодою на його шлюб з дочкою.
Любий друг кинув це послання в поштову скриньку, коли виїздив із Парижа, бо приготував його заздалегідь увечері. В ньому він писав дуже шанобливо, що давно вже дівчину любив, що жодної змови між них не було, але коли вона прийшла до нього по своїй волі й сказала: "Я буду вашою дружиною", він визнав за собою право затримати її, ба навіть переховати до того часу, коли одержить відповідь від батьків, яких законна воля не менше для нього важила, ніж воля його нареченої.