— Йди,— каже директор.
Ростик трохи вагається. Йти йому чи не йти? Адже ніякої розмови не відбулося. Він навіть не зміг пояснити, як все це сталося. Ну, йому закортіло яблук. А в цей час їхала машина, в кузові лежало їх повнісінько. Ну, якби вони комусь були дуже потрібні. Хворому там, чи що... Але й хворий стільки не з'їсть, навіть смішно, навіщо йому так багато!
— Чого ти стоїш? — каже директор.— Іди.
— Йди,— підтримує "гідра".
Ростик зачиняє за собою двері. Ніби він напрошується, щоб йому читали мораль, щоб картали. Хе, він і без цього спокійно проживе. Дуже йому потрібні оті слова, такі гарні, такі правильні. Він їх уже досить наслухався, якщо треба, кому хоч може повторити. Яким, мовляв, треба бути, а яким — забороняється. І нічого, мабуть, оці старші вигадати не можуть, тільки красиві слова та повчання. Дивно, невже дорослі ніколи не були такими, як він. Коли кортить робити так, як хочеться, а не так, як радять.
Аннета Леонідівна сказала:
— Бери заступ, копай ямки.
Ростик охоче послухався. Він завжди її слухається. По-перше, вона красива. По-друге, цікаво веде уроки історії. По-третє, поводиться з Ростиком, як рівна з рівним. Ніякої зверхності. Звичайно, вона вчителька, але не видно, що вона вчителька. Аннета Леонідівна поводиться так, наче вона вчиться з ними в одному класі, тільки трохи переросла.
— Що там було? — питає Аннета Леонідівна.
— Нічого. Як завжди.
— Як завжди?
— Тільки цього разу директор не став зі мною розмовляти.
— Так?
— Сказав, що я зовсім не людина... Але це ж неправда!
— Ну, це погано, що він не став з тобою розмовляти. Зовсім кепсько.
— Ще б пак! Мені аж сумно стало. Хіба вже я такий, що мені й слова не можна сказати?
— Директор вважає, мабуть, що ти все робиш навмисне.
— Де там! — щиро заперечує Ростик.
— А він, бач, переконаний навіть...
— Де там! Я просто інакше не можу. Як я хочу зробити — я так і роблю.
Він добуває з-за пазухи яблуко, яке вхитрився не викласти в учительській, і простягає Аннеті Леонідівні.
— Беріть.
Вона бере яблуко, розглядає.
— Гарне яке... І як ти тільки втерпів, не з'їв його після уроків...
— А я...— ніяковіє несподівано Ростик.
— Мені терпець урвався б, давно вже поласувала б.
— А я його недавно дістав.
— Бігав під час перерви додому?
— Ні,— мнеться Ростик. І, переборовши ніяковість, випалює: — Я його вкрав на машині.
— Ну,— каже Аннета Леонідівна,— я таких яблук не бажаю їсти.
Ростик неохоче бере яблуко. Йому боляче. Адже те яблуко він приберіг для Аннети Леонідівни. Хоч йому директор наказував викласти все, але він не послухався. А тепер учителька відмовляється. Не треба було казати, звідки воно. Але ж Аннеті Леонідівні він ніколи не бреше. Він взагалі нікому не бреше. Може, тому й дістається часто на горіхи?
— Біля моєї хати також ростимуть яблуні,— каже Аннета Леонідівна.— Правда, я їх ще не посадила. Але неодмінно посаджу скоро. Тоді приходь, Ростику, на папіровки.
— Добре,— відповідає Ростик.— Я прийду. Але ж чекати треба довго.
— Правда. Але не можу я діставати яблука так, як ти.
Ростик сміється. Він на мить уявляє, як Аннета Леонідівна сідає серед шляху, аби зупинити машину, потім вискакує в кузов... Ні, їй це не личить. Аж ніяк. Навіть смішно.
— А ви можете в дядьків купляти яблука, які захочете.
— Ні,— каже Аннета Леонідівна,— ліпше вже мати свої і не купляти.
— Авжеж,— згоджується Ростик.
На шкільному городі уже стримлять ряди саджанців. Біля їхніх стовбурів темніє розкопаний свіжий ґрунт, а там, де його не зачепили заступами, він сірий, сумний. Уже звечоріло. Пронизливий холодок тече по зеленому подвір'ю, білим туманом клубочиться навколо дітей... Ростик стоїть біля Аннети Леонідівни і думає про неї ж. Вчителька зараз сміється, на щоках у неї зайнялися ямочки. Таких ямочок немає в жодного дівчиська з їхнього класу. Та цих дівчисьок взагалі не можна рівняти до вчительки. Вони або в чорнило замурзані ходять, або верещать без потреби, або зубрять завжди. А як скажуть що-небудь, то неодмінно дурне. Навіть те, що вони повторюють з підручника, в їхніх устах звучить по-дурному. Він їх терпіти не може. Аннета Леонідівна ніколи не була такою. Вона ніколи не була замурзана в чорнило, не зубрила й не зубоскалила. З нею він міг би дружити, як із самим собою. Це було б дуже цікаво.
Нарешті всі розходяться. Ростик залишає гурт і чимчикує через кленчакову посадку до річки. Йде по холодній, остуденілій траві, а потім всідається на камені, дивиться у воду. Нащупує рукою слизькі камінці, кидає в річку. Вже добре посутеніло, треба йти додому, бо мати лупня добрячого дасть: адже свині їсти не зготував, корову не вилучив із череди, десь вона зараз, може, блукає по городах, згризає чужі буряки чи добралася до сусідової гички,— але йому не те зараз у голові. Ростикові нікуди не хочеться йти. Він воліє ліпше сидіти отут. У нього взагалі день сьогодні якийсь невдалий. Його не розуміють. Отой учитель... Бач який, не дозволяє арифметичні приклади списувати стоячи. Їй-богу, смішно. Невже він менше знатиме, коли працюватиме стоячи?! І Аннета Леонідівна... Не захотіла взяти яблуко. Ну, напевно, вона мала рацію. Адже воно було крадене. Якби йому хто-небудь запропонував крадене яблуко, він би не став комизитись. Узяв би й з'їв... А вчителька, звичайно, це не те, що він. Відмовилась. Але на неї він не гнівається. А от на "гідру" — так!..
Вже ніч. Ростик підвівся з каменя. Ішов через кленчакову посадку. І раптом у його голові промайнула така думка, що він аж спаленів од радості. От так думка! І як тільки вона раніше не могла йому запасти? Ростик аж затанцював на місці, а далі кинувся бігцем уперед. От так думка! Він справжнісінький молодець! І як тільки він цього раніше не помічав за собою?
Домчавши до своєї хати, сховався у кущах на хвилю, щоб його не помітили. Потім підкрався до погрібника, де батько прикопав пук молоденьких саджанців, висмикнув одного, другого, третього, четвертого... Ухопив їх на оберемок, узяв легкий заступець, що лежав під купою сухого, хрумкого картоплиння,— і гайнув геть.
Подався вуличками, де рідко хто ходив, а далі лугом, перебіг прожогом через місток і через лози — вже нахололі, сирі; постояв під сірою німою вербою, прислухаючись. Ніде нікого. От добре! От добре! Ген зовсім близько нова хата Аннети Леонідівни, її город. Це ж він візьме, посадить їй ці яблуньки, вони виростуть.