Постоявши, Максим махнув рукою й здивувався:
"Паляниця!!? Ще й свіжа зовсім!"
І вчепився в ту паляницю зубами. Відкусив шматяку і жував, жував, жадібно, як дикий вепр. Але проковтнути так і не зміг, — за шлунок і за горло хапали корчі. Ні, не сила було проковтнути цю таку пишну, таку білу й гарну паляницю. Не тому, що вона від Кутузова (о, Максим зовсім не з таких забобонних чи дурних, щоб метатися на хлібові), а тому, що його все нутро підіймалося бунтом проти самої думки про їжу.
Так і не з'ївши ні крихти, Максим зітхнув і засунув паляницю за бовт пальта.
"Гаразд. Якщо "він" побіг отак, то мені треба лівіше".
І, виломивши палицю, пішов лівіше.
Від зустрічі з Кутузовим Максим мав щонайменше дві користі. Перша — це паляниця. Хоч він і не годен був з'їсти її зараз, але, може ж, він її таки з'їсть потім. А друга користь — це та, ще, "відв'язуючись від ворога" й прямуючи все лівіше й лівіше, він, виявилося, випадково натрапив на вірний курс. Уже за годину ходу він побачив, що ліс кінчався, а за ним простягався луг, за яким ген-ген-ген уже виднілися села й хутори понад великим трактом. Не виходячи зовсім на край лісу, Максим пішов рівнобіжне йому, приблизно метрів зі 100 — 200 галявиною лісу. Йому аж полегшало, — так, неначе на душі розвиднілось. Головним чином — від певности, що він ішов правильно, не роблячи зайвих петель.
Як і в глибині лісу, тут теж не було ані доріг, ані стежок, — сам рівний, цілинний сніг. Але він помилився щодо стежок. Дійшовши до околиці, він раптом натрапив на стежку, — невелику й не добре стоптану, але все ж таки стежку. Вона була давно ходжена, завалена снігом, а потім по ній пройшлося на свіжо, видно вчора або вночі, кілька собак. А може, навіть то пройшла вовча тічка. Можливо. Це ж був уже березень, отже — час вовчого тічкування. Але з останньої можливости Максим не зробив аніякісінького висновку, — для нього-бо всі вовчі тічки в цьому світі не мали тепер ніякісінького значення. Хіба що от він з того мав уже користь — стежку. Хоч вона була й поганенька, але нею йти було все ж таки легше, ніж по цілині.
Так тією стежкою Максим і йшов.
Він ішов не зупиняючись, бо після зупинок йому було тяжко, дуже тяжко вставати. До того ж він мусив квапитись, бо йти було ще так далеко, що аж острах брав, чи він таку відстань у такому стані зможе подолати. При думці про це він затинався. Якщо він хоче таки дійти — він мусить іти, мусить! І він дійде!.. Навіть тоді, коли б він мав уже останній ступінь гарячки, він однак мусить іти, — тим більше мусить іти! Без зупинок... Звичайно, воно можна було б і сісти, а потім якось і звестись, але це, по-перше, коштувало б йому величезних зусиль волі, а по-друге — що, як тієї волі раптом не вистачить? Що тоді?..
І він ішов. Найбільше, на що він міг ще собі дозволити, — це постояти на ногах, спершись на костур.
...Як привабливо! Як добре б оце лягти й задерти ноги догори...
І тяжко було втриматися від цієї спокуси. Але він тримався, бо знав, що в його стані це було смертельно небезпечно, — можна лягти й уже ніколи не встати. От би він зараз ліг і — і, напевно, загойданий втомою та пропасницею, заснув би — ну й усе!.. Коли він про це думав, його огортав страх: а що, як у нього ослабне воля і він піддасться на спокусу?
І він гнав думки про сон і спочинок від себе геть.
Кинув малий костур і виламав собі більший. І, підпираючись ним, ішов, мов патріярх чи який біблійний пророк, поважно, величаво і — ледве втримуючись, щоб не завалитися набік у сніг. Хитався не тільки від утоми, а ще й тому, що намагався ступати по вузенькій стежці, а це вже для нього було так трудно, як п'яному пройти по вузькій рівній дошці. І він був мовби п'яний. І, мовби в п'яному марінні, Максим, ідучи й спотикаючися, думав:
"То не штука йти отак, а штука йти ось так... То не штука вмерти, а от штука не вмерти, хоч би й під натиском усього пекла! Встояти проти нього!.. Гм, брешуть ті гомункулюси, коли кажуть, що в смерті є героїзм. Ні, в самій смерті героїзму нема так само, як нема його й у здачі без бою! Бо що легше, а що тяжче: чи, скажімо, лягти отут і, заплющивши очі, пірнути в нірвану, здатись, а чи, очей не заплющуючи, дивитися смерті в вічі й не здаватися, не лягати, а йти?.. Закривавленими ногами, але йти!.. У гарячці, а таки йти! Йти! Наперекір усьому світові, такому злому й такому ворожому, йти!"
— Йти! — проговорив він уголос.
"І наперекір усьому світові жити".
"Жити!" — додала думка.
"Брешуть ті гомункулюси!.."
Він пригадував перечитані книги й бачені твори мистецтва... Великі бібліотеки, архітектурні шедеври, й пам'ятки, й картинні галерії... Лувр, де він був з великої ласки "уряду країни соціялізму", й Ермітаж, де він був без ніякої ласки — просто був. Знав безліч тем і проблем, у тих книгах і творах мистецтва порушуваних... Упивався колись хвилюючою красою й величчю справжнього мистецтва, вічного, величного, божественного...
Але все те тепер перед ним поблідло. В усьому тому, здавалось йому тепер, десь була якась фальш, і все те в його уяві тепер мізерніло, як фікція, як щось штучне, бо душа, агонізуючи, марила зовсім не тим, навіть не найбільшими шедеврами мистецтва... Волошкою синьою вона марила! Чистою, простою, скромною, але божественною, бо прекрасною й живою волошкою! Життям!..
Він знав, що, коли він умиратиме, інші скажуть байдуже й іронично: ну й що ж — умирай. Яке ти, піщинка у всесвіті, маєш для нас значення? Але він знав, що він так про людину не скаже... Якщо мова про справжню людину!
В уяві встав Соломон.
" — Слухай, Соломоне! — сказав до нього Максим. — А що, як піщинка не хоче були в самумі, га? Якщо вона має свою волю, га? Якщо вона має свою душу, Соломоне?! Ти мовчиш... Бо ти є гомункулюс, нікчемний гомункулюс, Соломоне, докторе бездушної філософії! Та якби я був послідовником твоєї філософії немочі, пророком твоєї хробачиної моралі й релігії, отаким-от філософуючим хробаком, як ти, — я був би послідовним і не триндикав би, як ти, на філософській балабайці, а вмер би, з радістю перетворюючись у мразь. Щоб бути послідовним! Чого ж ти не вмираєш?