Я поділив видобутий з недокурків тютюн на дві пайки і скрутив цигарки.
— Ну ось,— промовив я.
— Ну ось,— і собі сказав Юп.— Спасибі.
Потім він показав на торбинку:
— Це все, що зосталося мені по рідних. Решта згоріла, погинула під руїнами, а те порозтягали. Коли я голий і босий повернувся з полону, я не мав ніде нічого, аж одного дня якась добра старенька жінка, материна приятелька, віднайшла мене по довгих розшуках і віддала оце добро. Я довідався, що мати кілька днів перед наглою смертю від бомби доручила на схов приятельці валізку, тож вона й лишилась ціла. Чудно, правда? Та, зрештою, так воно здебільшого й буває, що люди, пойняті страхом смерті, кидаються рятувати якийсь дріб'язок, забуваючи про найконечніше. Отак мені дісталась ця валізка з усім, що в ній було; а там була оця бляшанка, дюжина виделок та ложок і тринадцять ножів. Ложки й виделки я попродав і на ті гроші рік жив. Увесь той час я муштрувався з ножами. Ось дивись.
Я закурив і дав прикурити Юпові. Приліпивши сигарету на спідній губі, він прив'язав торбинку з ножами до горішнього ґудзика своєї куртки біля плеча и розпустив її уздовж руки — так, ніби начепив на руку якусь химерну вояцьку оздобу. Нараз він неймовірно швидко став хапати з торбинки ножі, і, перше ніж мій мозок устиг зафіксувати його рухи, дванадцять ножів повпивалися в чорну примару на дверях, схожу на ті, що під кінець війни настирливо лізли у вічі з кожного плаката, мов темні провісники близького краху. Два ножі стриміли в капелюсі, по два — над кожним плечем і ще по два — уздовж опущених рук.
— Чудово! — скрикнув я.— Чудово! Але такий номер конче треба якось відтінити.
— Бракує тут лишень живого, а не мальованого чоловіка, а ще краще жінки. Ет!..
Він повитягав ножі з дверей і дбайливо повкладав їх знову в торбинку.
— Де ти кого знайдеш? Жінки надто полохливі, а чоловіки дуже дорого хочуть. Воно таки правда, номер небезпечний.
Він знову закидав ножами чорну постать, тільки цього разу розділив її ними на дві геніально рівні половини.
Тринадцятий великий ніж смертельною стрілою вп'явся в тому місці, де в мальованого чоловіка маслилося серце.
Юп востаннє затягся з тоненької самокрутки й викинув мізерного недокурка за грубу.
— Ходімо,— сказав він,— здається, вже час.
Він вистромив голову у вікно, пробубонів щось про "каторжний дощ" і обернувся до мене:
— Скоро восьма, о пів на дев'яту мін вихід.
Поки він укладав до шкіряної валізки ножі, я визирнув у вікно. Дощ жебонів між розбитими віллами,— здавалося, немов то стиха квилять самі вілли; з-поза темної запони хитких тополь чувся скрегіт трамваю, але я ніде не бачив годинника.
— Як ти знаєш, котра година?
— Почуваю. Це теж муштра.
Я поглянув на нього, нічого не тямлячи. Він допоміг спершу вдягнути пальто мені, потім сам одяг свою куртку. Плече в мене однялося, і я не годен як слід рушити рукою, лиш стільки, що можу бити каміння. Ми понатягали на голови капелюхи й ступили в темний передпокій; я зрадів, почувши за стіною гомін голосів, сміх і якесь невиразне мурмотіння.
— Бачиш,— почав Юп, коли ми рушили сходами наниз,— я силкуюся збагнути невідомі закони космосу. Ось поглянь.
Він поставив валізку на східці й широко розкинув руки — так на деяких античних малюнках зображувано Ікара перед злетом у небо. На ного незворушному обличчі проступив якийсь чудний натхненно-холодний вираз, щось чи то шалене, чи то байдуже, щось чаклунське, від чого мене пойняло острахом.
— І ось,— тихо сказав Юп,— я просто ніби вростаю в атмосферу, чую, як руки мені робляться чимраз довші, аж поки сягнуть у незміренний простір, де панують інакші закони; я роздираю невидну заслону — і ось мої руки входять у течію незнаних, чарівної сили струмів, що пульсують там, за нею, у височині; мої руки вбирають їх, просто вбирають — і я вже вириваю в космосу його закони, вириваю трохи ґвалтом, а трохи жартома і забираю їх собі!
Руки йому рвучко стислися в кулаки і щільно прилягли до тіла.
— Ходімо,— сказав він. І лице йому знову зробилося незворушне.
Я пішов за ним, геть приголомшений.
Надворі сіявся дрібний, невгавучий, холодний дощ. Ми позводили коміри і мерзлякувато повтягали голови в плечі. Вечоровий туман, уже підсинений темною барвою близької ночі, розливався вулицями. Де-не-де в підвалах розбитих вілл з-попід чорного громаддя навислих руїн заблимали кволі вогники. Вулиця непримітно зійшла на багнистий шляшок, обабіч якого манячіли в погусклому присмерку понурі дерев'яні хижі, оточені злиденними городчиками; здавалося, то пливли кудись по мілкій воді розбишацькі джонки. Далі ми перейшли трамвайну колію й пірнули в тісний рукав передмістя, де серед битої цегли та сміття бовваніло кілька чорних будинків,— і враз вийшли на гомінку вулицю; людський плав поніс нас уперед, аж поки ми не завернули в провулок, де ясно горіла в темряві вивіска вар'єте "Сім млинів", різко відбиваючись у дзеркалі мокрого асфальту.
Біля під'їзду було порожньо. Вистава давно почалася. З-поза витертих червоних портьєр добувався гомін людських голосів.
Юп, осміхнувшись, показав на одну фотокартку у вітрині, де він у ковбойському вбранні стояв між двох солодко усміхнених танцівниць з переснованими блискучою сухозліткою грудьми.
"Людина з ножами" — стояло під фотокарткою.
— Ходімо,— сказав Юп удруге, і не встиг я схаменутись, як він потяг мене за собою у якісь тісні двері, що їх важко було одразу розгледіти. Ми пішли нагору вузькими, покрученими, погано освітленими сходами. Дух поту й гриму виказував, що десь близько була сцена. Юп ішов перший — і враз на якомусь закруті сходів він зупинився, поставив валізку і, вхопивши мене за плечі, спитався:
— Чи стане в тебе мужності?
Я так давно чекав на це питання, що тепер, раптово почувши його, злякався. Мабуть, у мене був не вельми героїчний вигляд, коли я сказав:
— Мужності розпачу.
— Оце саме й в правдива мужність,— підхопив він і засміявся здушеним сміхом.— Ну, то як?
Я мовчав. Зненацька десь згори на нас ударила така дужа хвиля міцного реготу, що я несамохіть здригнувся, наче з холоду.
— Я боюсь,— промовив я тихо.
— І я. Ти не віриш у мене?