— Ох, мамусю, — сказала Марі, — то були сліди великої битви між ляльками й мишами! А я тому так злякалася, що миші хотіли захопити в полон бідолашного Лускунчика, — він командував ляльковим військом. Я кинула в мишей свого черевика, а що далі сталося, не знаю. [31]
Хірург Вендельштерн моргнув матері, і та дуже лагідно сказала Марі:
— Ну, гаразд, доню, не хвилюйся! Миші всі втекли, а Лускунчик стоїть у шафі цілий і неушкоджений.
Тієї хвилини до спальні зайшов батько, помацав у доньки пульс і завів довгу розмову з хірургом; Марі чула, що йшлося про якусь травматичну лихоманку.
Марі довелося лежати в ліжку й ковтати ліки. Минуло кілька днів, поки їй полегшало і вона перестала почуватися хворою. Тільки рука ще трохи боліла.
Марі знала, що Лускунчик вийшов з битви цілий і неушкоджений, але часом їй ніби вчувалося, що він виразно, хоч і дуже сумним голосом, промовляє:
— Марі, моя найдорожча панно, ви багато зробили для мене, але можете зробити ще більше!
Даремно Марі розмірковувала, що б могли означати ці слова, — їй нічого не спадало на думку. Гратися Марі не можна було через поранену руку, а коли вона бралася читати або переглядати малюнки у книжках, в очах їй починало так дивно мерехтіти, що доводилося відкладати книжку. Тому час для неї спливав дуже повільно, і вона не могла дочекатися вечора, бо тоді мати сідала до її ліжка й читала або розповідала багато цікавого.
Одного разу, коли мати саме скінчила прецікаву розповідь про королевича Факардина, двері відчинилися і зайшов Дросельмаєр.
— Ану хай я погляну, як почувається наша бідолашна хвора, — сказав він. [32]
Тільки-но Марі побачила хрещеного в жовтому сюртуку, як у неї перед очима немов жива постала картина тієї ночі, коли бідолашний Лускунчик програв битву з мишами, і вона мимоволі крикнула назустріч старшому радникові суду:
— Ох, дядечку Дросельмаєре, як ви негарно повелися! Я ж бачила, як ви сиділи на годиннику й затуляли його крильми, щоб він не вибив годину й не злякав мишей, і добре чула, як ви кликали Мишачого короля! Чому ви не допомогли Лускунчикові, чому не допомогли мені, лихий, недобрий дядьку Дросельмаєре? Через вас я покалічилась і мушу лежати в ліжку!
— Що з тобою, доню? — перелякано вигукнула мати.
Але хрещений раптом химерно скривився й проказав деренчливим, монотонним голосом:
Маятник хитається,
Часу не питається.
Цок, і тук, і бум, і бам,
Я годину виб'ю сам!
Цок, і тук, і тук, і цок,
Хто сховався у куток?
Прилетить сова крилата,
Щоб мишей усіх прогнати,
Цок, і тук, і бум, і бам,
Буде, миші, лихо вам!
Цок-тук, дзень-дзелень,
Рік у рік, день у день
Лічить маятник хвилини,
І не стане, не спочине,
Не затихне ні на мить,
Цок-цок, хить-хить! [33]
Марі вражено втупила очі в хрещеного. Він був не такий, як завжди, а ще набагато бридкіший. Правою рукою він помахував то вгору, то вниз, мов лялька, що її смикають на сцені за мотузочку. Марі перелякалася б його до смерті, якби поряд не сиділа мати і якби Фріц, що тим часом тихенько зайшов до кімнати, не зареготав на все горло:
— Ой, дядечку Дросельмаєре, який ви сьогодні знов кумедний! Кривитесь і махаєте рукою, наче мій блазень, той, що я його давно викинув у запічок.
Мати посуворішала й мовила:
— Любий пане Дросельмаєре, ваші жарти дуже дивні. Що ви хочете ними сказати?
— Боже мій, — засміявся Дросельмаєр, — хіба ви не знаєте моєї улюбленої пісеньки годинникаря? Я завжди співаю її таким хворим, як Марі.
Він швиденько сів на стілець коло ліжечка Марі й сказав:
— Не гнівайся, що я зразу не виколов Мишачому королеві всі чотирнадцять очей, але я не міг їх виколоти, замість того я тебе зараз дуже потішу.
На цьому слові старший радник суду сягнув рукою до кишені і обережно витяг звідти — знаєте кого, діти? — Лускунчика, якому він майстерно повставляв ті зуби, що були випали в нього, і вправив звихнуту щелепу.
Марі аж скрикнула з радощів, а мати усміхнулася і сказала:
— Тепер ти бачиш, як хрещений дбає про твого Лускунчика?
— Але все-таки визнай, Марі, — перебив матір старший радник суду, — все-таки, визнай, [34] що зростом Лускунчик не вдався і вродливим його теж годі назвати. Чому їхній рід став такий бридкий і чому та бридота переходить їм у спадок, я тобі залюбки розповім, якщо ти хочеш слухати. Чи ти, може, знаєш уже казку про королівну Пірліпат, відьму Мишильду і вправного годинникаря?
— Послухайте, — втрутився зненацька Фріц, —послухайте, дядечку Дросельмаєре, ви добре повставляли зуби Лускунчикові, і щелепа теж уже не відвисає, але чому в нього немає шаблі? Чому ви не почепили йому шаблі?
— Ет, хлопче, тобі все недогода! — невдоволено відповів старший радник суду. — Який мені клопіт, є в нього шабля чи немає? Я його вилікував, а шаблю хай собі сам дістає де хоче.
— Справді, — погодився Фріц, — він хлопець хоробрий і зуміє добути собі зброю!
— То як, Марі, — повів далі хрещений, — знаєш ти казку про королівну Пірліпат?
— Ні, не знаю, — відповіла Марі. — Розкажіть, любий дядечку Дросельмаєре, розкажіть!
— Сподіваюся, дорогий пане Дросельмаєре, — мовила мати, — що цього разу ваша казка не буде така страшна, як завжди?
— Анітрохи, шановна пані Штальбаум, — відповів Дросельмаєр. — Навпаки, те, що я матиму честь розповісти вам, буде дуже веселе.
— Розкажіть нам її, ну розкажіть! — знов загукали діти.
І старший радник суду почав так:
КАЗКА ПРО ТВЕРДИЙ ГОРІХ
Шати нашої Пірліпат була дружиною короля, а отже, королевою, а сама Пірліпат, тільки-но з'явилася на світ, тієї ж миті стала природженою королівною. Король не міг намилуватися гарненькою донечкою, що лежала в колисці, радість так і рвалася з його грудей, він танцював, стрибав на одній нозі і раз по раз вигукував:
"Ура! Чи хто коли бачив кращу дівчинку, ніж моя Пірліпатонька? "
А міністри, генерали, радники та офіцери штабу стрибали, як і їхній володар, на одній нозі й віддано вигукували:
"Ні! Не бачив ніхто!"
Та й справді, кожен визнав би, що, відколи світ стоїть, кращої дитини за королівну Пірліпат ще не було на світі. її личко було ніби виткане з білого, як лілея, і рожевого, як троянда, шовку, очі були як дві живі, блискучі краплі небесної блакиті, а волоссячко закручувалося в золотаві кучері. До того ж Пірліпат з'явилася на світ із двома рядочками білих, мов перли, зубів, якими через дві години після народження так міцно вкусила за палець державного канцлера, коли він хотів приглянутись до неї ближче, що той аж крикнув: