— І цей відділ пречудовий, — урочисто визнав Коров’єв, — та й іноземець симпатичний, — він доброзичливо показав пальцем на бузкову спину,
— Ні, Фаготе, ні, — задумливо відповів Бегемот, — ти, друзяко, помиляєшся. В обличчі бузкового джентльмена чогось бракує, по-моєму.
Бузкова спина здригнулася, але, мабуть, випадково, бо не міг же чужоземець зрозуміти те, що говорили по-російськи Коров’єв і його супутник.
— Кароші? — строго запитував бузковий покупець.
— Люксусова, — відповідав продавець, кокетливо копирсаючи гостряком ножа під шкірою.
— Кароші лублю, плохі — нет, — суворо говорив чужоземець.
— Аякже! — захоплено відповідав продавець.
Тут наші знайомі відійшли від чужоземця з його лососиною до краю кондитерського прилавка.
— Спека сьогодні, — звернувся Коров’єв до молоденької, червонощокої продавщиці, та не дістав від неї жодної відповіді на це. — Почім мандарини? — довідався тоді в неї
Коров’єв.
— Тридцять копійок кіло, — відповіла продавщиця.
— Все кусається, — зітхнувши, докинув Коров’єв, — ох, ох... — Він трохи ще подумав і запросив свого супутника: — Їж, Бегемоте.
Товстун узяв свій примус під пахву, заволодів верхнім мандарином у піраміді й, відразу зі шкурою глитнувши його, взявся за другий.
Продавщицю опосів смертельний жах.
— Ви збожеволіли! — загорлала вона, втрачаючи свій рум’янець. — Чек давайте! Чек! — і вона упустила щипці для цукерок.
— Серденько, любонько, красунечко, — засичав Коров’єв, перевалюючись через прилавок і підморгуючи продавщиці, — не при валюті ми сьогодні... ну, що робитимеш! Але, клянусь вам, наступного разу, і аж ніяк не пізніше понеділка, віддамо все чистоганом. Ми тут недалечко, на Садовій, де пожежа...
Бегемот, заковтнувши третій мандарин, сунув лапу в мудровану споруду з шоколадних плиток, висмикнув одну нижню, від чого, безперечно, все обвалилось, і глитнув її разом з золотою обгорткою.
Продавці за рибним прилавком наче закам’яніли зі своїми ножами, бузковий чужоземець повернувся до грабіжників, і вмить вийшло на яв, що Бегемот помилився: у бузкового не бракувало чогось на обличчі, а навпаки, швидше було зайве — обвислі щоки і метушні очі.
Зовсім зжовкнувши, продавщиця тоскно прокричала на всю крамницю:
— Павлосич! Павлосич!
Публіка від ситцевого прилавка потяглася на цей крик, а Бегемот відійшов від кондитерських зваб і запустив лапу в бочку з написом "Оселедець керченський добірний", витягнув двійко оселедчиків і поглитав їх, виплюнувши хвости.
— Павлосич! — повторився відчайдушний зойк від прилавка кондитерського, а за рибним прилавком гаркнув продавець у еспаньйолці:
— Так що ж це ти робиш, гадино?!
Павло Йосипович уже швидкував до місця подій. Це був показний мужчина в білому чистому халаті, як хірург, і з олівцем, закладеним у кишеньку. Павло Йосипович, певне, був досвідченим чоловіком. Забачивши в роті Бегемотовому хвіст третього оселедця, він умить оцінив становище, все до кінця збагнув і, не вдаючись в жодні сперечки з нахабами, махнув удалину рукою, скомандувавши:
— Сюрчи!
На ріг Смоленського вилетів через дзеркальні двері швейцар і зайшовся лиховісним сюрчанням. Публіка почала оточувати негідників, і тут почав діяти Коров’єв.
— Громадяни! — тремким високим голосом прокричав він. — Що ж це діється? Га? Дозвольте вас про це попитати! Бідна людина, — Коров’єв додав тремтіння у свій голос і показав на Бегемота, який негайно скорчив плаксиву фізіономію, — бідна людина весь день лагодить примуси, він зголоднів... а звідки ж йому взяти валюти?
Павло Йосипович, звичайно стриманий та спокійний, крикнув на це суворо:
— Ти це облиш! — і махнув удалину вже нетерпляче.
Тоді сюрчання коло дверей розляглося настійніше.
Але Коров’єв, не нітячись від виступу Павла Йосиповича, продовжував:
— Звідки? — ставлю до всіх питання! Він змучений голодом та спрагою! Йому жарко. Ну, взяв на пробу горопаха мандарин. І вся то ціна тому мандаринові три копійки. І ось вони вже витьохкують, як солов’ї навесні в лісі, тривожать міліцію, відривають її від справ. А йому можна? Га? — і тут Коров’єв показав на бузкового товстуна, від чого на обличчі останнього виобразилася велика тривога. — Хто він такий? Га? Звідки він приїхав? Для чого? Потрібний він нам, чи що? Запрошували ми його, чи що? Певно, — саркастично кривлячи рот, на повен голос волав колишній регент, — він, бачите, в парадному бузковому костюмі, від лососини весь розбух, він весь набитий валютою, а нашому, рідному?! Гірко мені! Гірко! Гірко! — завив Коров’єв, як боярин на старосвітському весіллі.
Уся ця дурноверха, нетактовна і, ймовірно, політично шкідлива промова змусила гнівно здригатися Павла Йосиповича, але, як це не дивно, по очах з’юрмленої публіки вочевидь було, що в дуже багатьох людей вона викликала співчуття! А коли Бегемот, притуливши брудний драний рукав до ока, вигукнув трагічно:
— Спасибі, вірний друже, заступився за скривдженого! — сталося диво. Дуже пристойний сумирний дідок, зодягнутий бідно, але охайно, дідок, який купував три мигдалеві тістечка в кондитерському відділі, враз перемінився. Очі його сяйнули бойовим вогнем, він побуряковів, швиргонув пакуночок з тістечками на долівку і вигукнув:
— Правда! — дитячим тонким голосом.
Потім він вихопив тацю, скинувши з неї останки шоколадної Ейфелевої вежі, зруйнованої Бегемотом, замахнувся нею, лівою рукою зірвав з іноземця капелюх, а правою з розмаху вдарив тацею плазом по лисій голові. Прокотився такий звук, який буває, коли з вантажівки скидають на землю бляху. Товстун, біліючи, повалився навзнак і сів у діжку з керченським оселедцем, вичавивши з неї фонтан оселедцевого розсолу. Тут же стряслося і друге диво. Бузковий, провалившись у діжку, чистісінькою московською говіркою, без прикмет якогось акценту, заволав:
— Убивають! Міліцію! Мене бандити убивають! — очевидно, внаслідок струсу, нагло опанувавши досі невідому йому мову,
Тоді вщухло сюрчання швейцара, і в натовпі збурених покупців замелькали, наближаючись, два міліціонерських шоломи. Але підступний Бегемот, як із ряжки в лазні обдають лаву, облив з примуса кондитерський прилавок, і той спалахнув сам собою. Полум’я шугнуло вгору і побігло вздовж прилавка, поглинаючи гарні паперові стрічки на кошиках з фруктами. Продавщиці з вереском пустилися навтьоки з-за прилавка, і, щойно вони вискочили з-за нього, як спалахнули полотняні штори на вікнах і на долівці загорівся бензин. Публіка, враз зчинивши відчайдушний галас, шарпнулася з кондитерського назад, відкинувши непотрібного тепер Павла Йосиповича, а з-за рибного вервечкою зі своїми вигостреними ножами ристю побігли до дверей чорного ходу продавці. Бузковий громадянин, видершись із діжки, весь в оселедцевій юшці, перевалився через сьомгу на прилавку і пошвидкував за ними. Забряжчало і посипалося скло в дзеркальних вихідних дверях, видавлюване людьми, що рятувалися, а обоє негідників — і Коров’єв, і ненажера Бегемот — кудись подівалися, а куди — годі було второпати. Згодом уже самовидці, які були присутні при початку пожежі в Торгсині на Смоленському, розповідали, що буцімто обидва хулігани злетіли вгору під стелю і там буцімто лопнули обоє, як дитячі повітряні кульки. Це. далебі, сумнівно, що подіялося саме так, але чого не знаємо, того не знаємо.