— Алло! Вважаю обов’язком дати до відома, що наш голова житлового товариства будинку № 302-біс на Садовій, Никанор Іванович Босой, спекулює валютою. Саме зараз у його квартирі № 35 у вентиляції, в убиральні, в газеті — чотириста доларів. Говорить мешканець цього будинку з квартири № 11 Тимофій Квасцов. Але благаю тримати в таємниці моє ім’я. Боюся помсти вищеозначеного голови.
І повісив рурку, негідник!
Що далі діялося в квартирі № 50 — невідомо, але відомо, що діялось у Никанора Івановича. Зачинившись у себе в убиральні на гачок, він витяг з портфеля пакунок, накинутий перекладачем, і пересвідчився, що в ньому чотириста рублів. Цей пакунок Никанор Іванович загорнув у шматок газети і запхав у вентиляційний канал.
Через п’ять хвилин голова сидів за столом у своїй невеличкій їдальні. Дружина його принесла з кухні акуратно нарізаного оселедчика, густо притрушеного зеленою цибулею. Никанор Іванович налив чарчину, випив, улив другу, випив, настромив на виделку три шматочки оселедця... і в цей час подзвонили. А Пелагея Антонівна внесла каструлю, що парувала, з першого погляду на яку відразу можна було здогадатися, що в ній, у гущі вогненного борщу, має бути те, смачніше чого нема на світі, — мозкова кістка.
Сковтнувши слину, Никанор Іванович загарчав, як пес:
— А позападатися б вам! Попоїсти не дадуть. Не пускай нікого, мене нема, немає... Про квартиру кажи, щоб не ляпали язиками. Через тиждень буде засідання...
Дружина заквапилася в передпокій, Никанор Іванович ополоником потяг з вогненного озера її, кістку, повздовж надтріснуту. І в цю мить до їдальні увійшло двоє громадян, а з ними чомусь дуже бліда Пелагея Антонівна. Глянувши на громадян, пополотнів і Никанор Іванович і підвівся.
— Де нужник? — занепокоєно спитав перший, що був у білій косоворотці.
На обідньому столі щось стукнуло (це Никанор Іванович упустив ложку на церату).
— Тут, тут, — скоромовкою відповіла Пелагея Антонівна.
— А в чім річ? — тихо запитав Никанор Іванович, йдучи слідом за приходнями. — У нас нічого такого у квартирі не може бути... А у вас документики... вибачайте...
Перший на ходу показав Никанорові Івановичу документик, а другий у ту ж хвилину вихопився на табурет у вбиральні і застромив руку до вентиляційного хідника. В очах Никанорові Івановичу потьмарилося. Газету скинули, але в пачці виявилися не рублі, а невідомі гроші — чи то зелені, чи то сині, ще й з портретом якогось дідугана. Втім, усе це Никанор Іванович догледів неясно, перед очима в нього пливли якісь плями.
— Долари у вентиляції... — задумливо сказав перший і запитав Никанора Івановича лагідно й чемно: — Ваш пакуночок?
— Ні! — відповів Никанор Іванович страшним голосом. — Підкинули вороги!
— Таке трапляється, — погодився той, перший, і знову лагідно докинув: — Ну що ж, треба і решту віддавати.
— Нема в мене! Нема, богом присягаюсь, ніколи в руках не тримав! — на одчай душі зарепетував голова.
Він кинувся до комода, з гуркотом витяг шухляду, а з неї портфель, безладно при цьому вигукуючи:
— Ось контракт... перекладач-гадюка підкинув... Коров’єв... у пенсне!..
Він відкрив портфель, глянув у нього, сунув усередину руку, посинів на обличчі й упустив портфель у борщ. У портфелі нічого не було: ні Стьопиного листа, ні контракту, ні паспорта чужоземця, ні грошей, ні контрамарки. Словом, анічогісінько, крім складаного метра.
— Товариші! — несамовито закричав голова. — Держіть їх! У нашому будинку нечиста сила!
І тут уже невідомо, що примарилося Пелагеї Антонівні, але тільки вона, сплеснувши руками, зойкнула:
— Покайся, Івановичу! Тобі пільга вийде!
З очима, налитими кров’ю, Никанор Іванович підняв кулаки над головою дружини, прохрипів:
— У, дурепа проклятуща!
Тут він обм’як і опустився на стілець, очевидно, упокорившись перед невідворотним.
У цей час Тимофій Кіндратович Квасцов на майданчику сходів припадав до замкової щілини у дверях квартири голови то вухом, то оком, знемагаючи від цікавості.
За п’ять хвилин мешканці будинку, які на той час були у дворі, бачили, як голова, супроводжуваний ще двома особами, прочимчикував просто до воріт. Розповідали, що Никанор Іванович був сам не свій, що він, проходячи, похитувався, як п’яний, і щось проказував до себе.
А ще за годину невідомий громадянин заявився на квартиру № 11 саме тоді, коли Тимофій Кіндратович розповідав іншим мешканцям, захлинаючись від утіхи, про те, як замели голову, — пальцем виманив з кухні Тимофія Кіндратовича в передпокій, щось йому сказав і разом з ним зник.
Розділ 10
ВІСТІ З ЯЛТИ
У той час, коли трапилося таке лихо з Никанором Івановичем, недалеко від будинку № 302-біс, на тій же Садовій, у кабінеті фінансового директора Вар’єте Римського були двоє: сам Римський та адміністратор Вар’єте Варенуха.
Великий кабінет на другому поверсі театру двома вікнами виходив на Садову, а одним, якраз за спиною фіндиректора, який сидів за письмовим столом, — у літній сад Вар’єте, де містилися прохолоджувальні буфети, тир і відкрита естрада. Обстава кабінету, окрім письмового стола, складалася ще зі старих афіш, які пакою висіли на стіні, маленького столика з карафкою води, чотирьох крісел і підставки в кутку, на якій стояв запорошений давній макет котрогось рев’ю. Цілком зрозуміло, що поза цим була в кабінеті й невелика обсягом затаскана, облуплена вогнетривка каса, ліворуч від Римського, поряд з письмовим столом.
Римський, який сидів за столом, був від раннього ранку в кепському настрої, а Варенуха, на противагу йому, почувався дуже збудженим і якось надто нерівноважно діяльним. А проте йому не було на що спрямувати свою енергію.
Варенуха ховався зараз у кабінеті фіндиректора від контрамарочників, які отруювали йому життя, особливо в дні зміни програми. А сьогодні якраз і був такий день.
Тільки-но починав дзеленчати телефон, Варенуха брав рурку і брехав у неї:
— Кого? Варенуху? Нема його. Вийшов з театру.
— Зателефонуй ти, будь ласкав, Лиходєєву ще раз, — дратуючись, казав Римський.
— Таж нема його вдома. Я вже Карпова посилав. Нікого немає.
— Казна що таке! — сичав Римський, тріскочучи на лічильній машинці.