— Ні, в мене є на думці інше, — сказав їй Дік. — Ти знаєш полонину над Яворовим ручаєм? За останні десять днів там роздерто трьох лошат.
— Гірські леви? — вигукнула Пола.
— Принаймні два. Прибилися з півночі,— пояснив він Греймові.— Таке трапляється. Ми колись уже трьох убили — п’ять років тому… Мос і Гартлі чекатимуть на нас там із собаками. Вони двох уже вистежили. Їдьмо всі, хочете? Зразу після обіду.
— Я візьму Молі, гаразд? — попросила Лут.
— А ти можеш їхати на Альтадені,— сказала Ернестіні Пола.
Фреліг і Мартінес теж зохотились їхати, однак попередили, що й вершники, і стрільці з них абиякі. їм теж добрали коней.
Усі вийшли до брами вирядити вікенбержців, а коли їхні машини від’їхали, постояли ще трохи, домовляючись про завтрашнє полювання.
— Ну, добраніч вам усім, — сказав Дік, коли вони рушили до буднику. — Я ще піду гляну на Олден-Весі. Ветеринар сидить біля неї. Пам’ятайте, дівчата, — до обіду виходьте в амазонках, і грім побий ту, котра спізниться!
Зі старою маткою Принцеси Фозрінгтонської було зовсім зле, одначе Дік не пішов би до неї в таку годину, якби не хотів побути на самоті. Він просто боявся хоч на мить зостатись наодинці з Полою так скоро після того, що ненароком підглядів у галереї.
Ззаду, на посипанні рінню доріжці, почулася чиясь легка хода. Він озирнувся. Ернестіпа наздогнала його й узяла під руку.
— Я хочу з вами, — сказала вона. — Провідати сердешну стареньку Олден-Весі.
Дік почав нагадувати їй усі кумедні пригоди того вечора, граючи далі свою роль, і сам тихенько сміявся, ніби його тішили ті згадки.
— Діку, — сказала Ернестіна, тільки-но він на мить замовк. — У вас якийсь тяжкий клопіт.
Відчувши, як напружилася зразу його рука, вона квапливо повела далі:
— Чим я можу допомогти? Ви ж знаєте, що я на все для вас готова. Скажіть мені.
— Гаразд, скажу, — відповів він. — Скажу тільки одне.
Ернестіна вдячно стиснула його лікоть.
— Завтра ти одержиш телеграму з викликом. Нічого страшного, але досить спішне діло. Ви з Лут відразу зберетеся й поїдете.
— Оце й усе?.. — промимрила вона розчаровано.
— Ти зробиш мені дуже велику послугу.
— То ви не хочете мені сказати? — Ернестіна знітилась, уражена його відмовою.
— Я зроблю так, щоб телеграма надійшла рано вранці, як ви ще будете в постелі. А до Олден-Бесі тобі нема чого йти. Біжи лягай спати. Добраніч.
Він поцілував дівчину, злегенька підштовхнув її до будинку й пішов далі сам.
РОЗДІЛ XXX
Вертаючись від заслаблої кобили, Дік зупинився біля жереб’ячої стайні — послухати, як неспокійно б’ють копитами Горянин та інші огирі. Повітря було тихе-тихе, і звідкись із пасовиська на горі долинало дзеленькання одного-единого дзвіночка. Нараз війнув запашним теплом легенький вітрець. Уся ніч ледь-ледь пахтіла ще не достиглими хлібами та свіжим сіном. Огир знову загупав копитом; Дік глибоко зітхнув і, відчуваючи, що ніколи ще так не любив усього цього, підняв очі й обвів поглядом зоряний небосхил, на тлі якого чорніли гори.
— Ні, Катоне[144], не згоден я з тобою, — промовив він уголос. — Людина покидає це життя не як заїзд. Вона покидає його як свій дім — єдиний свій дім. А відходить — у Ніде. У вічний сон. Попереду — тільки тиша й темрява.
Він хотів був уже йти, але ще раз його затримало тупання жеребців. Знову дзеленькнув дзвіночок десь на горі. Дік глибоко вдихнув ніздрями запашне повітря. Він любив те повітря, як любив землю, оновлену його зусиллями.
— "Зазирнув я у вічність і не побачив там себе", — процитував він, тоді усміхнувся й додав ще одну цитату: — "Дев’ятьох синів мені дала… І дочок ми також мали дев’ять".
Вернувшись до будинку, він не зайшов зразу всередину, а постояв трохи, дивлячись на його розложисті обриси. І в будинку він не пішов відразу до свого крила, а ще довгенько никав по тихих покоях, двориках, тьмяно освітлених коридорах. Настрій у нього був такий, наче перед від’їздом у далеку подорож. У Полиному чарівному дворику він увімкнув світло, сів у мармурове римське крісло й скурив сигарету, обмірковуючи, як йому чинити далі.
О, він зробить усе дуже чисто. Нещасливий випадок на полюванні, і ніхто ні про що не здогадається. Ще б пак він не зумів! І зроблено те буде завтра, в лісі над Яворовим ручаєм. Його дід Джонатан Форест, суворий пуританин, загинув на полюванні від нещасливого випадку. Вперше у Діка блимнув сумнів: чи справді то був нещасливий випадок?.. Якщо ж ні, то старий зробив своє діло дуже чисто. В їхньому роду ніколи й не натикалось, ніби то було щось інше, ніж випадок.
Уже піднісши руку до вимикача, Дік ще затримався хвильку й кинув останній погляд на мармурових малюків у водограї та в трояндових кущах біля нього.
— Прощавайте, дітки, — ласкаво мовив він до них. — Живіших за вас я не породив…
Зі своєї веранди він поглянув через подвір’я на Полину спальню. Там не світилося. Мабуть, вона вже спала.
Він сів на край ліжка, розшнурував одного черевика, тоді отямився, всміхнувся сам із себе й знов його зашнурував. Нащо йому лягати спати? Вже четверта година ранку. Треба хоч востаннє подивитись на схід сонця. Багато що він уже зробив востаннє… Хіба не востаннє він одягався? Або купався вранці? Сьогодні він уже не купатиметься: хоч скільки мийся, а вмерши, однаково зігниєш. Та поголитися ще треба — востаннє дотримати етикету, бо ж борода ще якийсь час росте й у мертвяка.
Він вийшов до кабінету, добув із стінного сейфа копію свого заповіту й уважно перечитав. На думку спало кілька дрібних доповнень, і він дописав їх власною рукою, датувавши на півроку раніше. Останній дописаний пункт мав забезпечити громадку з сімох "мудреців з мадронового гаю".
Потім він переглянув свої папери на страхування життя, спинившись уважніше на пункті про дозволене самогубство в кожному полісі, попідписував кошик листів, що чекали на столі зранку, надиктував на фонограф листа своєму видавцеві. Прибравши на столі, швиденько підбив на аркушику баланс своїх прибутків і видатків, скинувши з активу затоплені копальні Урожайного. Потім написав ще один варіант балансу — пустив видатки з великим запасом, а прибутки втяв до крайньої межі. Однаково виходило задовільно.