— Я направду кохаю одну жінку, єдину для мене жінку, — проказав Дік. — Проживши з нею дванадцять років, я ще кохаю її шалено, ніжно й шалено…
Пола відповіла не зразу, і він чекав мовчки, боячись озватися.
— Я трохи не забула щось тобі сказати, — нарешті заговорила вона дуже тихо, дуже повільно, дуже виразно. — Я теж кохаю тебе. Я ще ніколи тебе не кохала так, як цю хвилину. Аж після дванадцяти років заміжжя я нарешті закохалась у тебе до нестями. Та я й завжди кохала тебе до нестями, тільки що не знала цього. А тепер я вирішила — раз і назавжди.
І відразу повісила трубку.
А Дік подумав, що тепер він знає, як почуває себе той, кого помилувано за годину перед стратою. Він сидів па ліжку замислений, з телефонною трубкою в руці, аж поки зайшов із секретарської кімнати Бонбрайт.
— Знову дзвонив містер Бішоп, — пояснив він. — У них зламалася вісь. Я вже сам послав по них одну з наших машин.
Дік кивнув головою.
— Пошліть ще механіків — може, зуміють і їхню полагодити.
Зоставшися знову сам, він підвівся, потягся й почав задумано ходити туди й сюди по веранді.
— Ех, друзяко Мартінесе, — промовив він уголос. — Не знаєш ти й не знатимеш, якого знаменитого спектаклю трохи-трохи не побачив сьогодні.
Тоді ввімкнув на комутаторі Полип номер і подзвонив їй.
Відгукпулась Ой-Ой і зразу покликала до телефону свою пані.
— У мене є для тебе нова пісенька, Пол, — сказав він і проспівав у трубку старовинного негритянського духовного гімна:
Сам за себе, сам за себе,
Сам за себе, сам за себе
Кожен сповідь хай складе
Сам за себе…
— І я хочу, щоб ти знову мені сказала сама за себе, сама за себе те, що тільки-но казала.
Її тихенький щасливий сміх пройняв Діка гострою радістю.
— Червона Хмаро, я люблю тебе, — мовила вона. — Я вже вирішила. Ніколи я не належатиму нікому в світі, крім тебе. Тільки, будь ласкав, дай мені вдягтися. Адже ось-ось обід.
— Можна мені забігти до тебе? На одну хвилиночку, — попросив він.
— Ще ні, нетерплячий мій. За десять хвилин. Дай спершу впоратися нам з Ой-Ой. Тоді я буду готова до полювання. Я надягаю "робінгудівського" костюма. Знаєш, зелений з цеглястими вилогами й довга пір’їна. І візьму свою дубельтівку "тридцять-тридцять". На гірського лева досить.
— Я дуже щасливий, Поло… через тебе, — не вгавав Дік.
— А я спізнюся на обід через тебе. Клади трубку. Червона Хмаро, в цю хвилину я люблю тебе дужче…
У трубці клацнуло — вона повісила свою. А за мить Дік здивовано відчув, що насправді він чомусь не такий щасливий, як казав. Серце його не приймало того щастя, бо у вухах у нього наче й досі бриніли Полин і Греймів голоси, що так палко співали "Циганський шлях".
Невже вона просто бавилася Греймом? Чи, може, ним, Діком? Ні, це неймовірно, це зовсім не схоже на неї. Він мов у пітьмі шукав розгадки; і враз перед його очима знов зринула Пола, в місячному світлі, в ту мить, коли вона обіймала Івена й тяглась устами до його уст.
Дік очманіло труснув головою й глянув на годинника.
Ет, за десять хвилин, менше ніж за десять хвилин він держатиме її в обіймах і все знатиме.
Та хвилини тяглись так повільно, що він не міг усидіти — встав і понлентав до її покоїв, зупиняючись то припалити сигарету, щоб кинути її, тільки раз затягтись, то послухати шпарке торохтіння друкарських машинок у кімнаті секретарів. Лишалося ще дві хвилини, а до дверей без клямки можна було дійти за одну, і тому він спішився на подвір’ї й задивився на диких канарок, що купались у водограї.
Рантом вони сполохано спурхнули вгору хмаркою золотого пір’я й діамантових бризок, і Дік теж злякано стрепенувся: нагорі, в Полиних покоях, ляснув рушничний постріл. Він зразу впізнав Полину "тридцять-тридцять" і кинувся прожогом через подвір’я. "Обхитрувала!" — тьохнула в голові думка, і те, що тільки-но було незбагненне, вмить зробилось очевидне й виразне, як ляскіт того пострілу.
Він біг через двір, сходами нагору, коридором, покинувши за собою двері навстіж, а в голові все тьохкало: "Обхитрувала! Обхитрувала!"
Пола лежала скорчена долі, лежала й здригалась, у повному мисливському вбранні, тільки без невеличких бронзових острог — їх держала в руках, стоячи над нею, перелякана, безпорадна покоївка.
Дік умить оглянув поранену. Вона дихала, хоч і була непритомна. Куля пробила їй груди з лівого боку і вийшла зі спини. Тоді він метнувся до телефону. Чекаючи, поки на комутаторі будинку з’єднають його з потрібним номером, він молився, щоб Генесі був ту хвилину в жереб’ячій стайні. Відгукнувся котрийсь із конюхів, а поки він бігав кликати ветеринара, Дік наказав А-Гесві залишатись біля комутатора й негайно прислати до нього А-Гова.
Краєчком ока він побачив, як до кімнати влетів Грейм і підбіг до Поли.
— Генесі, мерщій сюди, — наказав він у телефон. — Захопіть, що треба для першої допомоги, й біжіть до покоїв місіс Форест. У неї прострелено з рушниці легені чи серце, чи те й те. Біжіть швидше.
— Не чіпайте її,— гостро сказав він Греймові.— Можна нашкодити, кровотеча посилиться.
Тоді знову покликав у трубку А-Гея.
— Пошли Келегена на спортивній машині в Ельдорадо.
Скажи, що дорогою він зустріне доктора Робінсона; хай везе його сюди щодуху. Скажи, хай жене як чортяка. Місіс Форест поранена, скажи, йдеться про її життя, і дорога кожна секунда.
Не віднімаючи трубки від вуха, він обернувся й глянув на Полу. Грейм, що схилився над нею, але не доторкався до неї, зустрів його погляд.
— Форесте, — почав він, — якщо це ти…
Але Дік спинив його, показавши очима на Ой-Ой, що все стояла безмовна, розгублена, з острогами в руках.
— Про це згодом, — кинув він коротко й знову приклав мікрофона до губів.
— Доктор Робінсон?.. Гаразд. У місіс Форест прострелено з рушниці легені чи серце — або те й те. Келеген поїхав до вас спортивною машиною. Виїздіть назустріч йому і женіть чимдуж, прошу вас.
Потім Дік вернувся до Поли; Грейм відступив набік, а він став навколішки й схилився над нею. Дивився недовго, тоді звів очі на Грейма, похитав головою й сказав:
— Страшно переносити, ризик великий.
Він обернувся до Ой-Ой:
— Поклади ті остроги, принеси подушок. Івене, берися з того боку, піднімаймо обережно, помаленьку. Ти, Ой-Ой, підсовуй подушку… легше, легшеї