поставили. Без цього немігби я вам пояснити цьої ^складної історії, і ви би цього не зрозуміли.
— Я дуже цікава, і зроблю так, як ви мене навчили.
Дальша розмова на цю тему була для Андрія немила і тому зараз завернув на що инше.
І справді нічого собі не затямили з цього, чого вас маламед вчить?
Вчить мене біблії і талмуда...
Біблію я знаю добре, бо прочитав її більш десять разів.
Е! це така маленька біблія для школи. Там вибрано лише що важніше. Але наша біблія, і то лише старого завіта, бо нового жиди не признають,— то великих пять книг.
А що воно талмуд?
Талмуд? то тільки книжок, що одного життя мало, щоб все вивчиться.
А про що там говориться?
Говориться там про все, що було, а що вже вмерло, про це, що тоді люди робили і думали, і як повинні робити, а як тепер ніхто не потребує робити. Але про теперішнє, про живе там нема нічого, бо це дуже давно писано, а тоді ще люди ні желізни-цями не їздили, ні телеграфували, ні порохом не стріляли.
А на що ж собі жиди, розумні люди, такими річами макітрять голови?
Бо правовірним жидам все ще здається, що вони живуть в Палестині, та ждуть на месію, якого вони як раз носять в кишені...
Як це? носять месію в кишені?
Ну — гроші. Хибаж ви не знаєте, що у жидів найбільше грошей, та що за гроші можна все купити і все продати...
Перший раз таке чую...
Ей! не говоріть! Ви вже мусіли чути...— Вона засміялася і поглянула Андрієви у вічи своїми мов углики палкими карими очима.
Чому ви панно Етлю їдучи до міста до рабіна, не одягаєтеся краще? а так з проста?
Саме тому, що маю бути у рабіна. Ви не знаєте, що після нашої віри, особливе у таких правовірних жидів, як пан рабін, як маламед, як цей святий цадик, за котрого я маю вийти заміж, уважають женщину за півчоловіка створеного на це тільки, щоб служити свому чоловікови на втіху і родити діти... Ми жидівки не повинні мати жадних претенсій, а вже найбільший гріх одягатися з панська в одежу гоімів. Я, що маю вийти заміж за святого цадика повинна одягатися скромно і не ріжнитися нічим від инших жидівок. Що найбільше на мені терпиться, поки я ще не віддана, це моя коса. По вінчанню — то мені це обітнуть і виголять голову мов гарбуз. Я не повинна нікому подобатися і не звертати на себе уваги мущин, бо це малоби мене поганити...— Вона знова засміялася своїм срібним голоском, і опять заглянула Андрієви у вічи. Андрій поглянув на неї, та вона в цій хвилі зняла хустку з голови, відшпилила косу і вона впала їй мов пран-ник на плечі.
Погляньте на мене тепер і поміркуйте, чи ладно мені буде з обстриженою мов гарбуз головою?
І зітхнула тяжко.
— Тому, хтоби доторкнувся вашої коси ножицями, вартоби руку відрубати...
Вона засміялася. Піднесла руки в гору і стала опять оплітати голову довгою косою. При цім її округлі груди піднялися в гору і випрямились рівні мов точені плечі. Андрій не міг від неї очей відвести.
Розмовляли так, аж, доїхали до міста. Побіч Андрія сиділа опять закутана в хустку жидівка. Він спитав, куди її підвести?
Мене не можете підвозити. Рабін не сміє бачити, що я їхала з гоімом побіч, а такого гріха меніби так легко не вибачили. Ось я таки тут зараз злізу і побіжу, і тут буду на вас ждати, хочби до пізної ночи.
Я не хочу, щоб ви ждали. Скажіть, о котрій годині після ратуша маю сюди приїхати?
Возьмім о четвертій... Я тут буду.— Вона подала Андрієви на пращання руку, скочила з візка і побігла мов серна в жидівський переулок.
Андрій їдучи до Паславського думав ч:обі: "гірка твоя доля, небого, не по волі ти виходиш за цього рабіна".
Заїхав прямо до Паславського, і привіз кілька прочитаних книжок.
А що, Андрію, прочитав? Що тобі найкраще подобалося?
Найкраще це, що за Америку...
Як такі книжки тобі подобаються, то будеш мати таких більше.
Чи також за Америку?
Ні, дам тобі прочитати, як люди відкрили инші краї.
Андрій махнув рукою.
Ти мені скажи, мій любий Миколо, бо це мене найбільше цікавить: чи тепер їдуть люди до Америки, і як там живуть?
Тепер ще більше їдуть, чим давніше, бо тепер ходять правильно тамтуди і назад велитенські пароплави, не такі лушпинки, як тоді, що ними вибирався Колюмб.
А як там тепер люди їдуть, і як до цього братися?
Докладно я цього не знаю. Але є такі товариства, що перевозять людей. Такі товариства мають своїх агентів по більших містах.
Таких, як ці, що будинки від вогню асеку-рують?
Так самісенько. У нас сидить такий агент на перемиській вулиці. Зараз четверта камяниця з ринку. Може ти завважав: там висить велика бляха з намальованим пароплавом.
— Я на перемиське не ходжу і не завважав. Зійшла розмова про що инше, доки Андрій не
зробив порядку коло свого коника. Відтак став вини-мати з візка харчі, які привіз і заносити до кухні. Йому вийшла на зустріч Миколева жінка.
Пане Андрію! Ви нам тільки понавозили, що й за місяць всього не поїмо.
Поїсте, коби здорові,— він привитався з нею.
Андрію,— каже Микола,— я тебе мушу лишити, бо мені ще в школу треба. Побачимося за обідом...— Він поцілував жінку, узяв під паху пачку зі зошитами і пішов до школи. Паславська пішла у кухню зладити каву для гостя, накрила стіл і сама присіла.
Ви либонь дуже рано з дому вибралися.
Де там рано... ми селюхи з курми спати лягаємо і з курми встаємо.
Та ви може так рано не йдете з курми спати, бо чоловік мені говорив, що богато читаєте. Шкода, що ви до шкіл не ходили, у вас така охота до книжок, до освіти...
Е! хто його знає, як би воно в школі було. Там вчать багато такого, до чого чоловік не має охоти, а я тепер читаю це, що мене цікавить. Який я щасливий, що Микола тут живе, та мені стежку до освіти показує...
А знаєте, що мій Микола вас дуже любить і поважає...
Дай йому Боже здоровля. Ми оба все дуже любилися, ще як ми хлопцями будучи коні та корови пасли.
Микола хоче зложити для вас цілий плян науки, як її повести, щоби вам у порядку піддавати^ книжки одну за другою чергою, щоби одно з другого виходило, бо певно вам це вже трафилося, що читаючи книжку попадаєте на щось такого, про що до тепер не чували, ну, тоді годі зрозуміти це, що читається.
Я собі тоді раджу так, що тепер почув. Він таким побитом поширить своє знання і не соромно буде з освіченими людьми побалакати... Дивлячись на молоду жінку свого земляка, на їхнє тихе, спокійне життя, він почував себе ще більше, нещасливим: "от Микола оженився в пору та тепер йому добре, а як вона зачне старітися, то враз з ним, і не буде одно о друге заздрісне". Андрій доміркувався, що господиня має иншу роботу і втрачає час на балачці з ним. От краще він піде в місто на торг і роздивиться поміж людей. Він зараз подякував за сніданок, попращався і вийшов. Паславська пригадала йому, що у них о дванайцятій обідають, щоб не забув. Андрій вийшов. Його тягло піти на перемиську вулицю, де сидить той агент від Америки. Дійсно така таблиця була на четвертій камяниці. На таблиці розмальований великий корабель з трьома коминами, з котрих виходив довгими пасмугами дим і стелився понад воду, з чого виходилоби, що він пливе дуже швидко. Боками розбивав він воду і плив у безвісти. Андрій дивився на це і міркував собі, скільки людей та иншого добра такий велит може в собі помістити? А вже, що це велит, бо ці люде, що на йому намальовані, виглядають як мушки. Таким пароплавом мусить бути безпечно їхати, бо жадна сила не зможе його перевернути, а не так як ці малі вітрильні судна, котрі він бачив на малюнку в цій книжці, котрими Колюмб пустився оплинути землю. На цій таблиці було ще написано "Агенція" та ще щось, чого він не розумів.