Шевченко перший вжив це слово, за його часів ще зовсім необразливе (ще у 70-80 pp. його писали з великої букви: "Малоросіяне"), саме як слово ганьби й погорди. "А на Україну не поїду, цур їй, там сама Малоросія", — писав він в однім листі. Так Шевченко поставив діагноз і сформулював національне каліцтво, якому пізніш Іван Франко дав максимально згущений і, фактично, властивий вираз в "На ріках вавилонських":
І хоч душу манить часом волі приваб,
Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб.
Ця формула — належить підкреслити: всеукраїнська і "соборна" — дана була Франком на самім початку нашого століття. Але це не перешкодило віками культивованому рутено-малоросійству відіграти свою фатальну ролю у вирішальному трьохріччі 1917, 1918 і 1919 років, а головне, у болюче-змарнованих місяцях весни року 1917.
* * *
Оскільки Франко ніколи не був, сказати б, загальнодоступним і легким до вульгаризації, оскільки Шевченко в короткім часі "потрапивши під стріхи" (побожне бажання Міцкевича), був завжди предметом особливих заходів і турбот Росії, не менш від Мазепи. Від "лівих", як критик В. Бєлінський, і аж до генералів тайної поліції — і "громадськість", і уряд робили все, щоб його спочатку висміяти, а коли це не вдалось, то зденарутувати і — при помочі цензури — зредукувати до "крестьянского поета", співця "селянської недолі" і т. п. В цих заходах свою помічну і не малу роль відограло рідне малоросійство також. Малоросійство-бо було в тій акції — малоросизації Шевченка — заінтересоване безпосередньо.
. Як вже згадувалося, комплекс малоросійства є складний і заплутаний. Він — в своїй змінливості — має багато облич і сторін. Він часто є замаскований, особливо в останніх десятиліттях, коли, буваючи знаряддям в чужих руках, він зазвичай маскується гопако-шароварництвом, відповідно спростаченою мовою ("поддєлуєця под мужицький разговор", як каже один з персонажів Винниченка), ховається за лжепатріотичною віршографією й етнографічною патріоткою взагалі. Довгі десятиліття малоросійство, при допомозі чужої поліції, "пристосовувало" Шевченка. І не без успіху. Лідер воюючого київського малоросійства, славнозвісний Васілій Віталієвіч Шульґін — не без гордості стверджував ще перед р. 1917, що існує, мовляв, два Шевченки: "наш", як він казав — "богданівський", і "їх" — мазепинський. Термінологія, як бачимо, досить довільна, але тим більш характеристична.
Так. За царів малороси препарували ("закобзарювали") Шевченка досить наполегливо, але й досить "кустарно", в порівнянні з тією індустріалізованою препарацію, що її доконано протягом сорока літ в УССР. Знечулювалося у читача саму шевченківську емоцію, самий інстинкт шевченківства для того, щоб — у відповідний момент — вирізати Шевченка з національної психіки майже хірургічним способом. А якщо й ні, то, принаймні, зробити з Шевченка провансальського Ф. Містраля або шкотського Р. Бернса (4). Наскільки не можна легковажити цієї акції малоросизації Шевченка, свідчить один епізод з порівняно недавнього минулого.
Покійний Максим Славинський, приятель Лесі Українки, довголітній співредактор західницького петербурзького місячника "Вестник Европи" і наш дипломат в часах державності, десь в середині 20-х рр. щиро признався був у розмові, що страшне пророцтво Шевченка
"Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні її,
окраденую, збудять," — було для нього довший час незрозуміле. Що то значить "присплять"? І чому "збудять в огні"? І чому "окраденую"? Як це можна "окрасти" цілу країну, цілий народ? Славинський згадував, як він (та й не він один) ту "неясну" шевченківську строфу клав на карб "слабої обробленості вірша", "малої освіти", мовляв, "самоука" і тому подібних інтелігентських забобонів здрагоманізованого й звинниченкізованого покоління. І аж, як казав він, ось тепер, по всім, що було протягом 1917-20 рр., він зрозумів, яке прозріння і яка осторога містилася в тій "неясній" і "необробленій" строфі.
Цей епізод згадався, щоб додати ще одне визначення малоросійства: воно є еквівалентом нашої окраденості. В сорок першу річницю проголошення державності.
Примітки:
1) Це історично-спізнене слово тепер все частіше пускають в обіг керівники т. зв. російської еміграції, як би попереджаючи, поки що масковані совєтською термінологією, інтенції керівників совєтської імперії. Історично — це слово мало свій сенс в заранні імперії, в часах Петра І й Катерини II, і в тім сенсі — імперсько-державнім, а не національнім — вживалося протягом XVIII ст. Допіру в столітті XIX урядові чинники безуспішно намагаються надати йому сенс етнічно-національний, згодом остаточно перейшовши до явного фальсифікату: "русскій". (Тут і далі примітки Є. Маланюка).
2) Замордування першого президента відновленої Польщі — Габрієля Нарутовича (інженера-гідравліка і славного швейцарського професора) — допіру тепер частина польського суспільства починає собі належно усвідомлювати. Убійник — Еліґіуш Нєвядомський, людина релігійна, маляр, абсольвент, щоправда, Петербурзької Академії мистецтв, — доконав цього з мотивів патріотичних, як партійний ендек (націонал-демократ). Пілсудський, з властивою йому інтуїцією, досить точно визначив був тоді ж, що то була "куля зі Сходу".
3) Подаю, на жаль, з пам'яті такий діалог:
Врангель: Чи Україна — це поважно?
Гетьман: Цілком. Я от лише думаю, з ким їй бути: зі Сходом чи Заходом.
Цей епізод, поданий людиною честі і шведським бароном з походження, до речі, спростовує знане "свідоцтво" ген. Денікіна, що гетьман, мовляв, "своєчасно склав би Україну до стіп царя" і тому подібні "запобігавчі" інсинуації.
4) Виразним підтвердженням цього є остання "радянська" публікація під назвою "Тарас Григорович (так!) Шевченко — літературний портрет" двох авторів: О. Білецького та О. Дейча. Висновок з цієї ніби академічно написаної книжечки такий: Шевченко був, щоправда, досить високого (але, розуміється, нижчого від Пушкіна та Лєрмонтова) рівня, але виразно "общерусский", що писав двома мовами і безмежно любив спільне "отечество", Пушкіна та "велику російську літературу й культуру" (так!), як "рідну". Треба співчувати О. Білецькому, що дав своє авторитетне ім'я цьому майже жандармському елаборатові (трактатові — ред.). Але не можна недооцінювати можливого впливу книжечки на попередньо скомсомолізовавого читача.