Так, бувало, міркувала тоді Розка й видивлялася, щоб уже швидше закінчився день і звечоріло, тоді хлопці підуть з хедеру, а вона надягне єдину святкову спідничку, накине на плечі червону хусточку, візьме ситцеву парасольку з китичками, яку купила їй мати, і (якби ще в неї були нові цілі черевики!) полине туди, до того великого, розкішного, світлого будинку, до гурту тих добрих, милих, веселих людей. І разом з ними на цілий вечір до театру — у самий рай. А тут раптом маєш таку халепу! Нечиста сила принесла їх і спокусила її, щоб вона співала перед зовсім чужими людьми, а тепер вона через те була вигнана з раю!..
Припавши лицем до подушки на ліжку, Розка заплакала. Довго й невтішно оплакувала Розка свою сумну долю і велике, велике нещастя, яке її спіткало. Плачучи, вона чула, як за завісою, нишком сварячись, перешіптувалися батько з матір'ю. Певно, через неї... Вона чула материн голос: "Коли кажуть "ні", то "ні", чи бачили ви таке!.." Розка заплакала ще дужче. До її ліжка, за завісою, тихою ходою підходить батько, кантор Ісроел, нахиляється над нею, гладить її волосся, говорить тихенько, щоб Лея не почула, називає її найпестливішими іменами: "Розко, Ро-зочко, Розонько!", просить її не плакати і обіцяє багато чого принадного: мати завтра набере їй ситцю на спідницю, шерсті на кофточку, їй ще куплять черевики... нові черевики... Розка ридає ще дужче, так довго, аж поки Лея, яка все чула, хапається за голову й починає кричати: "Я зараз повішусь! От зараз ножем заріжу себе!.." Кантор Ісроел благає її вгамуватись, бо люди позбігаються!.. Почувши, що в канторихи веремія, таки прибігло кілька сусідок. За хвилину зчиняється ще більший шарварок: "Господь з вами, Леєчко, що сталося?" — "Нічого, нічого".— "Хто у вас так лементував?" — "Лементував? Крий боже! То вам здалося. Це ми так сміялися".— "Сміялися? Нічого собі сміх!" — "Вам не подобається? Чого ж ви прийшли?" — "З приязні до вас, Леєчко, з приязні. Ми почули, що кричать, то подумали, що у вас когось ріжуть".— "Ріжуть у мене? Нехай моїх ворогів заріже господь бог!.." Чути, як грюкають двері, аж шибки тремтять. "Головою об стіну!" — каже їм услід Лея і після довгих прокльонів закінчує: "Теж мені добрі приятелі, чи бачили ви таке!.."
Лежачи в себе на ліжку, за завісою, Розка це все чула і нишком оплакувала свої молоді літа, свою нещасну долю: народилася в бідних батьків, які неспроможні навіть черевики справити їй, а вона змушена вік вікувати в темряві, при світлі чадної лампочки, вислуховувати гризню матері з сусідками, які щодня сваряться і другого дня миряться...
А там? О, там світло, там весело, там сміються, там живуть!.. Ох, як там живуть!.. Тепер вони в театрі. Що там зараз? Саме середина вистави. А може, вже кінчається? От незабаром, мабуть, опуститься завіса, і всі плескатимуть та гукатимуть: "Гоцмах! Гоцмах! Хусида! Гоцмах!" Глядачі гукатимуть так довго, аж поки з'явиться Гоцмах, змучений, спітнілий, вимазаний крейдою і втретє станцює хусида. Музика гратиме, всі плескатимуть у долоні, а Гоцмах співатиме:
Звичайна я людина,
Дивак веселий я.
З цією веселою пісенькою Розка засинає.
Розділ 26
ПОЖЕЖА НА СИНАГОГАЛЬНІЙ ВУЛИЦІ
Було вже геть по півночі, коли задзвонили в обох церквах:
Бум! Бум! Бум!..
Бум! Бум! Бум!..
У Голенешті, як почують тричі "бум", це ознака, що десь горить. А коли в Голенешті пожежа, збігається все містечко. Допомагають виносити речі, рятують людей. І все це роблять самі, бо пожежників у Голенешті немає. Починається таке збіговище і така тиснява, що вже заради цього варто приїхати в Голенешті на пожежу. Тут побачиш усіх і наслухаєшся новин. Весело!
У хаті кантора Ісроела перша почула бевкання дзвонів канториха Лея. Доччині сльози не дали їй заснути. І хоч Розка сама давно вже спала солодким сном, відомим тільки безневинним дітям, Лея не могла очей склепити. Вона дуже шкодувала й мордувалася: навіщо треба було давати слово?! Темні передчуття й чорні думки, наче навратливі мухи, лізли їй у голову, обсипали жаром і снігом. Щоразу, заплющуючи очі, їй здавалося, що ось вискакує Розка у вікно й біжить до річки — крий боже — топитися... І бідна нещасна мати сідала, вслухалася в темряву ночі: дитина спить...
Тричі сплюнувши, вона лягала знову й, крекчучи, мучилася, не годна ніяк заснути. Раптом вона почула тричі "бум" і знову тричі "бум", глянула у вікно і, побачивши краєчок червоного неба, скочила з ліжка, збудила чоловіка тихенько, щоб не перелякати:
— Ісроел! Ісроел! Прокинься... Господь з тобою, нічого не сталося! Горить!'
— Горить? Де горить?
Ісроел підхопився переляканий. Лея його заспокоювала:
— Не лякайся, це хоч і на нашій вулиці, на Синагогальній, але далеко, дуже далеко від нас. Якщо не помиляюсь, це третя хата від різника Бенці,— каже Лея, вдивляючись у вікно.— Ой лишенько! Іди-но сюди, Ісроел, що ти скажеш? Адже третя хата від Бенці, це недалеко від синагоги. Еге ж?
Ісроел теж вдивляється у вікно:
— Третя хата, кажеш? Боюся, чи не друга.
— Нещастя на мою голову! Ісроел, швидше вдягайся! Пропала, боронь боже, синагога! Що ми робитимемо?! Швидше, Ісроел, швидше! Але візьми свою хустку, щоб не застудити горло. Мерщій! Мерщій!
Лея даремно підганяла його. Ісроел уже нашвидкуруч одягся, покропив пальці водою, надягнув своє канторське вбрання (від Леїної хустки він відмовився, надворі тепло) і прожогом помчав рятувати різника Бенцю, рятувати синагогу.
Гасити пожежі поспішає кантор Ісроел один з найперших у Голенешті. Якщо тільки є від кого-небудь найменша допомога — відро води, драбина, сокира, мотузка або щось інше,— він кидається у вогонь, просто на одчай душі. Так узагалі Ісроел тендітний, сама духовність, кволий, як муха. Але, коли починається пожежа, він стає силачем, героєм, звитяжцем. Вибити десять шибок і покривавити собі руки — для нього раз плюнути. Вилізти на дах, важачи життям,— то йому дарма. Лея це добре знає і не пускає його. Іде слідом за ним. Особливо тепер, коли пожежа так близько від синагоги! "Що ж робити з дитиною?" — каже сама собі Лея, підходячи до Розки, придивляється, як та лежить розкидавшись, прислухається, як дівчина міцно спить, укриває її ковдрою, нишком кажучи: "Заснула, бідолашна, в одязі, хай на мене перейдуть усі її боле-щі..." — і мерщій на пожежу. Тільки раз глянути — та й негайно назад.