Кожне єврейське містечко, хоч яке воно бідне, мусить мати свого власного Ротшільда.
Голенештинський Ротшільд — це Беня Рафалович.
Розводитися перед вами про його велич і багатство немає потреби. Досить, на мою думку, тільки описати обід у нього. В Вені щодня сідає до столу понад двадцять чоловік: сини, дочки, зяті, невістки — всі гарні, здорові, з відгодованими обличчями. І стара мати, що похитує головою "ні-ні", і мамка — рум'яна, білолиця та дебела, як суботня хала, і парубок-касир теж таки не чужий, далекий родич. Звати цього парубка Симхе, що, як відомо, означає "радість", то його прозвали "Щастя й Радість". Не тому, що він дуже радісна істота, навпаки, саме тому, що він з природи сумний, похмурий, сонливий. З вигляду він чорнявий, вирлоокий, з блискучою шкірою. Завжди в нього нежить, а через те йому важко вимовляти "м" і "н".
З іншими членами цієї родини ми ще матимемо нагоду познайомитися. А взагалі слід сказати, що це заможна, весела, жвава сім'я, і в цьому домі люблять добре попоїсти. Там, коли наближається обідній час, починається такий шарварок, такий стукіт ложками й виделками, що оглухнути можна. На покуті, наче вельможа, сидить сам хазяїн, бессарабський єврей з чималим черевцем і з бородою, що розрослася вшир на його засмаглому обличчі й не лежить по-людському, а — хоч плач! — розхлеснулася направо й наліво.
Беня такий чоловік: як їсть, то їсть. Два діла водно раз — цього він не терпить і зовсім не хоче знати при цьому, що робиться десь-інде. Сам він не з балакучих, але коли хтось інший говорить — будь ласка, його це не обходить. Тільки вряди-годи, коли за столом зніметься надмірний галас, він гримає на горлопанів:
— Цитьте, шибеники! Дивіться краще в молитовник і пильнуйте того, що там є!..
То він мав на увазі, щоб дивилися в миску й не забували того, що їдять. Така вже в нього була звичка говорити наздогад буряків, щоб дали капусти. Приміром, кінь його мовою — "парубок", гроші — "черепки", дружина — "нещастя", син — "утіха", дочка — "пухир", хліб — "сіно", хата — "хлів" тощо. З мови Вені Рафаловича можна було б скласти цілий словник.
Останнє місце за столом займає Бенина жінка, Бейлка. Маленька, кволенька, тихенька жіночка. Її не почуєш і не помітиш. А як глянеш на неї, то неодмінно спитаєш самого себе: невже це створіння привело на світ стількох нащадків?.. Проте не турбуйтеся, ця маленька жіночка несе на собі весь тягар цілої сім'ї. Скрізь вона поспіває і за всіх уболіває серцем. їй самій нічого не треба. Головне в її житті — діти. Своїм місцем на покуті вона поступилася старій свекрусі, що похитує головою "ні-ні"... Оця старенька Бенина мати, видно, тільки для того й живе на світі, щоб нагадувати всім, що чекає на старості кожну людину. Втративши майже всі чуття, вона зберегла тільки одне — гострий зір: геть усе вона бачить раніше, ніж будь-хто інший. Ніхто, крім неї, не помітив, що за столом немає найменшого — Лейбки. Стара це помітила перша і почала своїм гострим оком оглядати всіх за столом та похитувати головою:
— Чому нема Лейбки?
Слідом за нею помітили вже й усі інші, що Лейбки нема, і почали шукати його по всіх закутках:
— Де Лейбка?
Хоч яка численна Бенина сім'я, та ще ніколи не траплялося, щоб хто з дітей вчасно не прийшов на обід. Батько розгнівався і видав наказ:
— Приведіть підсвинка з череди!
Бениною мовою це означало, щоб привели найменшого синка з хедеру. Уже доїдали останню страву — варену ку-курудзу,— коли посланець повернувся від кантора Ісроела із звісткою, що Лейбка сьогодні навіть не приходив до хедеру і що кантора з канторихою спіткало, хай нас бог боронить, нещастя: їхня донечка, одиначка, цієї ночі пропала, ніхто не знає, де вона поділася...
Ця звістка була для Рафаловичів, наче вибух бомби. Вся родина як прикипіла за столом, перезираючись одне з одним. Що в цю мить передумав кожний з них — хто його зна. Та кожний приховував свої думки. Тільки стара, яка звикла висловлювати все, що думає, голосно промовила, похитуючи при цьому головою:
— Гляньте лишень у шухляду письмового стола. Я б могла заприсягтися, що чула сьогодні опівночі, як хтось порався там потемки тоді, коли парубок (вона показала на Щастя й Радість) хропів так, що можна було мертвого збудити...
Старі люди дозволяють собі чудернацькі вибрики! Що значить: Щастя й Радість хропів? А коли муха пролетить, хіба він не почує — з таким чуйним сном, як у нього?! Проте заспаний касир мусив не полінуватись і підвестися з місця. Він спроквола витер губи, крекчучи витяг цілу в'язку ключів з кишені, спроквола, не поспішаючи, відімкнув середню шухляду дубового письмового стола, заглянув туди і, остовпівши, став ні в сих ні в тих, не міг і слова вимовити. Йому на допомогу прийшов хазяїн.
— Дурило, чи тобі заціпило? — гримнув Беня на касира так, що той затремтів і зразу ж гугняво й затинаючись забелькотів:
— Отут були в мене ключі цілу ніч, чуєте чи ні, в кишені штанів... І на хвилинку очей не заплющив. Сказати б, найменший шерех, розумієте... А в шухляді порожньо, ні копійки, геть усю готівку, чуєте чи ні, наче корова язиком злизала.
Після цих слів хтось за столом неголосно зойкнув, нахилився і, зомлівши, впав.
То була маленька, кволенька, тихенька Бейлка.
Розділ З
ГОЛЕКЕШТІ ХОДИТЬ ХОДОРОМ
Хвилюється Голенешті. Кипить. Не тямиться. Голе-нешті ходить ходором.
Це ж не жарт — за один день стільки новин! Два скандали нараз! І чомусь такий дивний збіг обставин: дочка бідного кантора і синок багатія — де Рим, а де Крим?!
І Голенешті взялося до роботи. Крамарі позамикали крамниці, вчителі позакривали хедери, ремісники відклали набік ножиці й молотки, жінки облишили куховарити. Всі вийшли на вулицю. Збиралися купками. Містечко мало вигляд, як у суботу опівдні. Почалися балачки, різні припущення і чутки, чутки, чутки,— годі все це списати на папері. Бо на кожну чутку, що її розповідав один, другий мав з десяток інших. Тоді встрявав третій і обом утирав носа, кажучи, що вони віслюки, і в обох не голови, а качани капусти на плечах. Але ж біда в тому, що об'являвся ще один, четвертий, який переконливо доводив, ніби третій також знає не більше, ніж оте сліпе щеня. От дайте змогу, то він вам розповість не таке!