— Гей, пузанчику! Кого ти шукаєш? Позаторішній сніг? Чому тебе не видно, голубе мій?
Підійшовши до свого друга, Лейбка попросив, щоб той нахилився до нього, бо має переказати йому на вухо важливу таємницю.
— Почув таємницю на цілу Сосницю? — сказав довготелесий Гоцмах і нахилився до присадкуватого Лейбки, мало не зламавшись удвоє.
Вислухавши, Гоцмах випростався,— в його гострих, колючих очах засвітився вогник,— і ляснув Лейбку по плечі:
— Тепер я тебе люблю! Тепер ти наш брат! А що ж? Мої слова. Я давно тобі казав, нехай мене холера візьме, якщо не тут твоє покликання.
У цю мить з'явився за Гоцмаховою спиною Голодович (Альберт Щупак).
— Яке покликання? Хто кличе? Покликали б тебе в пекло. Гоцмах!
Почувши голос директора, Гоцмах затремтів, але, повернувшись до нього, не розгубився і показав пальцем на Лейбку:
— Він кличе, оцей пузань, у зал. Там хтось розсівся без квитка!..
Почувши "без квитка", директор сповнюється люті. Альберт Щупак, чуючи такі слова, скаженіє, як той садівник, коли йому хто каже: "Свиня залізла в шкоду..."
— Шолом-Меїр! Де Шолом-Меїр? Холера! — загримав Щупак, шукаючи поглядом Лейбку. Але Лейбка вже зник.
Розділ 29 ПОМСТИ, ПОМСТИ!
Тієї ночі наш герой спав, можна сказати, як після лазні. А заснув він з готовим, розробленим планом помсти. Помсти! Помститися треба, провчити батька, поквитатися з ним за лупцювання, за ганьбу, за все, геть-чисто за все!..
Довго вагатися Лейбці не доводилось. Чого тут вагатися? Це так легко, природно і так просто, що простіше, здається, не може бути.
Ось маєте весь план, як то кажуть, на долоні.
Вночі, коли всі поснуть, він нишком встане й навшпиньки підійде до касирового ліжка. Лейбка спав разом з касиром в одній кімнаті, а касир, Щастя й Радість, хоч і вихвалявся, що в нього чуткйй сон і він чує навіть, коли муха пролітає, проте всі знали, що коли Щастя й Радість засинає, його можна винести разом з ліжком, а він і не почує, хіба що обіллють його відром води.
Проте касу можна цілком доручити Щастю й Радості. По-перше, він своя людина, бідний родич Вені Рафало-вича: племінник чи двоюрідний брат, а по-друге, це просто чесний, відданий хлопець, стереже касу, тобто стіл, де лежать гроші, як цепний пес. Ключики від стола він носив завжди в кишені штанів, а лягаючи спати, спершу пильно оглядав усі вікна й віконниці, чи добре замкнені, заглядав навіть під ліжко, чи не закрався злодій туди заздалегідь, а роздягтись, клав штани собі в головах. Син хазяїна, Лейбка, теж спав у тій кімнаті на ліжку навпроти — ну, хіба є чого боятися?
Сам господь бог послав цього касира нашому Лейбці, щоб можна було видобути грошенята, як його навчив Гоц-мах. Його щирий друг Гоцмах сказав по секрету, що "потрібна грошва! І що більше грошви, то краще!.." Лейбка, розробляючи свій славетний план, виразно уявляв собі, як він дістане в касира з каси "грошву". Щастя й Радість спить, як мертвий, хропе, як недорізаний віл, а він, Лейбка, стоїть потемки над його ліжком і думає, як витягти касирові штани, що лежать у нього в головах? Помалу-малу він засовує руку під подушку, висмикує спершу одну холошу, потім другу, і витягує з кишені в'язку ключів. Тихо, навшпиньки, підходить до столу, зупиняючись після кожного кроку, щоб ніхто не почув, а серце калатає, мало не вискочить з грудей. Більш за всіх боїться Лейбка старої баби, що спить у сусідній кімнаті. У старої вже напевне легкий сон і гостре око, яке може бачити крізь стіну так само, як інші бачать крізь окуляри. Тремтячими руками відмикає він шухляду... засовує поволі руку і витягає повну жменю паперових грошей ("Якомога більше паперових грошей",— сказав Гоцмах) і поволі кладе назад ключі разом з касировими штанами на місце, а сам прокрадається на вулицю... Там уже чекає його щирий друг Гоцмах з підводою, і вони їдуть до залізничної станції... А щоб їх не переслідували по теплому сліду, Лейбка надумав ще одну цікаву річ. Він перевдягнеться, а свій одяг покладе на березі річки, нехай думають, що він утопився... Його, напевне, шукатимуть і шукатимуть у річці, та дідька пухлого знайдуть... Тоді сядуть справляти жалобу... плакатимуть, ридатимуть так довго, аж поки, певно, забудуть його... А коли промине, наприклад, років десять чи двадцять,— Лейбка вже буде відомим, уславленим актором, матиме власну трупу і мандруватиме по всіх світах та гратиме в театрі. Тоді він, як на те, приїде до Голенешті теж грати в театрі і через сторонню людину найме таки в свого батька цю стодолу, пустить усіх містечкових до театру без квитків — нехай усі бачать, як він грає! А коли підніметься завіса, він вийде на сцену разом з усією трупою. Всі будуть розкішно вбрані, а він, директор, стоятиме посередині, обсипаний діамантами й самоцвітами, майже, як Щупак... І тільки-но він покажеться на сцені, всі, напевне, одразу впізнають, що це він, Лейбка. Мати, мабуть, знепритомніє, а батько закричить своїм гримким голосом: "Лейбко!" І звідусіль лунатимуть радісні вигуки: "Лейб-ко!"
— Лейбко! Лейбко! Лейбко!...........
Лейбка розплющив очі і побачив, що біля нього в головах стоїть касир.
— Що таке?..
— Як що таке? Чи бачили ви, щоб людина так міцно спала! Його будиш, будиш і ніяк не добудишся. Вставай! Горить!..
— Хто горить? Де горить?..
— На Синагогальній вулиці. Всі вже побігли на пожежу. Одягайся. Уже мало не цілу годину, як дзвонять у всі дзвони. Мені здається, що мертвий міг би прокинутись.
Так дорікав Лейбці касир, якого допіру самого насилу розбудили й наказали, щоб не смів нікуди йти з дому.
Та легко сказати: "Нікуди не йти з дому". Як можна всидіти в хаті, коли недалеко пожежа? І відданий касир разом з Лейбкою вийшли не більш як на хвилинку, тільки глянути, де горить. А вийшовши на вулицю й побачивши, що все небо в заграві, та почувши, як гудуть дзвони, він мимоволі помчав туди, куди бігли цієї ночі всі, крім Лейбки.
Лейбку занесло в інше місце. Він поспішив праворуч, щоб заглянути передусім у хедер, до кантора Ісроела, постукати у вікно, розбудити їх, коли вони ще сплять і не знають, що десь на Синагогальній вулиці зайнялася пожежа.
Перше ніж Лейбка підійшов до канторової хати, він уже побачив здалека, що в заграві яскраво-червоного неба стоїть на порозі канторова дочка Розка, а біля неї якась людина, що, відокремившись від неї, квапливо пішла геть. Лейбка теж прискорив ходу і підійшов до хати кантора Ісроела.