Нісон Швальб мусив сам себе перебити, бо відчув раптом, як хтось наступив йому на ногу, і так боляче, немовби це була нога солдата-гвардійця. Але виявилось, що це була нога Брайночки Козак. То вона йому наступила на ногу, щрб він трохи стримався. Звідки взялася тут Брайночка Козак? Отакої! Адже вона виступала як представниця примадонни Швальб. Це ж вона викликала з Лондона "зірку з Буенос-Айреса". Хіба ж можна розмовляти про умови, щоб вона не була присутня при цьому? Нісон Швальб не дивувався, як це він своїми балачками заліз чорти його батька знають куди, його тільки дивувало, звідки береться в жінки така важка нога?
Щаслива Генрієтта! Відколи вона на сцені, відколи вона примадонна, ніде ще не було в неї такого успіху, як тут, у Нью-Йорку. Таких гучних оплесків вона зроду ніде не чула. Ні! То були не оплески людських рук. Людські руки неспроможні видобувати такі лункі звуки! Так лунко гримить тільки тоді, коли дубовими дрючками вибивають подушки, матраци, одяг, килими або принаймні коли кому-небудь дають у руки дві дощечки й кажуть: "Бий! Гати! Шквар щосили!.."
Ми змушені нарешті розкрити секрет: дуже високо на гальорці були спеціальні люди з такими "інструментами" в руках, що викликали цю бурю звуків щоразу, тільки-но "зірка з Буенос-Айреса" з'являлася на сцені або мала піти зі сцени. Театр мало не розвалювався від цього гуркоту.
Публіка в партері з острахом дивилася вгору, хотіла побачити, звідки рине цей ураган оплесків, і сама теж допомагала оплесками. Така вже природа публіки, яка чекає тільки на перший сигнал. Хто повинен був знати, звідки походить цей сигнал? Кому могло спасти на думку, що там десь сидять люди з "інструментами" в руках, готові забезпечити успіх примадонні, і що серед цих "стукачів" є також її рідний брат?
Так, першим серед "стукачів" був не хто інший, як знайомий нам трагік Ізак Швальб. Оце й був його "джаб", який знайшов для нього в Америці його брат Нісон.
Сік транзіт глорія мунді2 — каже латинська приказка. Звичайною мовою, якщо приказку вільно перекласти, це означає: отак часом обертається трагік на стукача.
Розділ ЗО
"ЛОМЖИНСЬКИЙ СОЛОВЕЙ"
Нашій комуні "Кламер, Швальб і К°" почало щастити в Америці, можна сказати, з першого дня. Одночасно з тим, як "зірка з Буенос-Айреса" високо піднеслася на небосхилі єврейської сцени, залунав у єврейській пресі співочий голос "ломжинського солов'я", якого газети підхопили та рекламували по всій Америці.
Усе залежить від талану. В Лондоні цей кантор зашився в куток, нидів у підвалі, вмирав, не доведи господи тепер, разом з усією родиною тричі на день від голоду, змушений був запобігати ласки лондонських добродійних товариств і шукати поради таких добрих людей, як містер Кламер. А тут, у Нью-Йорку, він зразу зажив слави, став популярний, виріс на три голови вище, і його ім'я лунало в місті з кінця в кінець.
У всіх газетах, на всіх афішах можна було того сезону щодня побачити кричущі, сповнені звуків сурм і фанфар оголошення:
Як опинився ломжинський кантор у театрі? І до чого тут приплутали нічим не винного короля Георга — цього наш друг читач не повинен допитуватися. Він мусить пам'ятати, що ми з нашою комуною не десь у Єгупці *, а в золотій країні Колумба, у вільній щасливій країні, що зветься Америкою.
♦ • *
Можна казати все що завгодно про наших братів у золотій країні: наприклад, що вони трохи занадто захоплюються бізнесом, що вони накидаються на американське життя з нечуваною пристрасністю, швидко американізуються, хочуть мати більш американський вигляд, ніж самі американці, та ще багато чого, що декому це здається вадою, іншому заслугою, але їх треба похвалити за те, що старий біблійний закон — "Любіть чужинця, бо самі були тут колись чужими" — вони ніколи не забувають і повік не забудуть, навіть ставши стопроцентними американцями. Якби я був певний, що мене ніхто не обвинуватить у перебільшенні, я б сказав, що там кожний єврей гостинний майже, як патріарх Авраам *. Гість,— не тільки родич, а й земляк,— дорожчий для них над усе. Кожний американський єврей, який був колись теж упослідженим і емігрантом, тільки-но вибився трохи в люди, ніколи не заспокоїться, аж поки поодинці не перевезе сюди всю свою родину з старої домівки. Якби тільки це було в його силах, він ладен був би привезти до його нової щасливої домівки все містечко разом з рабином, різником і кантором. Нехай усі бачать, яке життя він улаштував собі в золотій країні Колумба, нехай і вони самі теж добре влаштовуються.
Проте не треба думати, що ми хочемо співати дифірамби, складати хвалебні гімни нашим американським братам і змальовувати їх як непогрішних святих. Люди скрізь і завжди є тільки люди. Як приїде земляк, його зустрічають тут з найбільшою гостинністю. Попервах не знають, де його посадити, радіють йому, пишаються ним, дають йому найкращі поради, показують правдивий шлях у житті. Але час минає. Є в них закон, суворий закон: "Тайм із моні" — час — це гроші. Проминула перша пора, і гостеві кажуть: "Тепер, містер, берись за роботу! Вся країна перед тобою, іди, братику, влаштовуй собі життя..."
Отож, добре відпочивши, роздивившись навкруги, прибулий гість виходить на вулицю, де все вирує, і очманіло зупиняється, не знаючи, куди податися. В цій сум'ятній, сповненій безперервного шарварку країні з шаленими темпами, де ніхто не має вільного часу й усі з ранку до пізньої ночі заклопотані бізнесом,— коли приїздить сюди гість, йому не треба чекати, що хтось його спинить на вулиці, привітається з ним, почастує понюхом табаки й спитає: "Як вас звати?" — він на це довго чекатиме. Ні, це країна самостійності. Країна, де кожен сам собі господар. Країна, яка виробила залізний принцип: "Сам собі допомагай". Нашою мовою це означає: "Дядьку, не стійте мені на дорозі!". "Дядьку, можете лягти й померти, якщо у вас нема чого поїсти". Ні, в такій країні не треба чекати на чужу ласку й сподіватися чудес. Ви повинні самі потурбуватися про себе, зупиняти кожного і чітко казати: "Сер! Я такий ось і такий, вмію робити ось що — може, вам потрібні руки?.." Руки — це найголовніше. Немає людей, є тільки руки. Руки, що пропонують. Руки, що говорять. Руки, що кричать: "Руки! Руки!" І що голосніше ви кричите "руки" — то краще для вас.