Тут касир опустив очі додолу й почав ніби виправдовуватися:
— Мушу правду сказати, що давно вже накинув оком на Башеву, але ніколи не наважувався сказати це вголос, хоч навіть, коли зміркувати, чим брат музиканта Єхіела кращий? Принаймні я рідний. Хоч далекий, а все-таки родич. Сама Башева не дуже раділа цьому сватанню. Навпаки, вона довго брикалася, мордувалася, робила сцени, плакала, витівала, казала, що заподіє собі смерть... Я й сам почував себе дуже прикро. Башева таки дуже гарна, можна сказати, найвродливіша з усіх дочок, але набиватися силоміць у женихи я теж не хотів. Однак Беня Рафалович уперся й ані руш... Коротше кажучи, ми одружились — і нічого. Хвалити бога, в нас уже є двоє дітей і незабаром буде ще одна дитина... Усе було б, як то кажуть, нічогенько, якби не нове нещастя, що нас спіткало...
— Яке ще нещастя? — спитав перелякано Рафалеско.
Касир поспішив його заспокоїти:
— Нічого. Нічого. Це тільки так говориться — нещастя. Насправді це зовсім не таке вже велике нещастя. Хазяїн, чи то пак тесть, тобто твій батько, хай довго живе, на старості літ, очевидно, з горя, розумієш, став святобожний, не доведи господи, який святобожний. День і ніч одно тільки молиться й читає псалтир. Що ж, молитися і псалтир читати — це ще можна стерпіти, якби не більше нещастя. А саме: яке нещастя? Цадик...* Хазяїн, чи то пак тесть, нехай довго живе, нараз став запеклим хусидом, прихильником цадика і почав, розумієш, часто їздити до нього. І не тільки їздить, а й надовго затримується, не виїжджаючи з цадикового двору. Спочатку це був штефанештський цадик, а тепер боянський. Ось уже понад півроку, як він живе у цадика в Боянах і не хоче вертатись додому. Поїхав у Бояни на свято і відтоді носа додому не появляє. Побачивши, що ми на нього не дочекаємось, я пишу йому, тобто тестеві, листи один за одним: "Гвалт, любий тестю, чим це закінчиться? Адже все хазяйство перевелося на ніщо!" А він ані мур-мур. Тільки й зпає, щоб йому, розумієш, переказували гроші. А що в мене — криниця? Криниця теж вичерпується! Кепські справи, але що робити далі? То я надумав, розумієш, і заскочив підводою до тестя в Бояни, щоб з ним перебалакати. Адже не можна його залишати напризволяще. Але спробуй говорити до стіни. Він знає лише одне: цадик, цадик і тільки цадик! Поговорити з ним про повернення додому в Голенешті не можна було, слухати не хотів. Згадати про дітей — даремна річ! А як згадаєш ім'я Лейбки чи Аншела — життям важиш! Аншела він не прозиває інакше, як "душогуб". Оцей душогуб, каже він, без ножа зарізав матір. Якби не Аншел і його нещасна подорож до Бухареста, тесть не лишився б удівцем, у цьому немає ніякого сумніву. То слухай далі. Прибув я до Боянів, до цадика, чи то пак до тестя, а вигляд у нього, розумієш, ворогам би нашим такий вигляд. Важко згадувати. Серце болить. Побачив би ти його — половини не лишилося. Живіт звисає. Щоки запали. Постарів, посивів. Я мало не заплакав. А він щоб хоч запитав: що поробляють діти? Нічого, ні пари з уст. Вимагає, щоб я, розумієш, пішов з ним до цадика, і таки негайно. Так він хоче. Можна, кажу тобі, луснути з досади. Доля цієї людини — то наука всім нам. Хотів з ним завести розмову, поговорити про домівку, спитати, чим це все скінчиться? А він не дає. Завтра, каже, завтра. Сьогодні він повинен, розумієш, бути в цадика. І так з дня на день. Тим часом, сидячи в заїзді, почув я розмову юнаків з Чернівців... про єврейський театр... про бенефіс якогось одного славетного, ще зовсім молоденького актора з Бухареста. Кров з молоком, на ймення Рафалеско. Місто Бухарест і слова "актор", "молоденький", "кров з молоком" запали мені, розумієш, у голову. "Чи не наш це Лейбка? — подумав я собі.— Тут є якийсь зв'язок: Бухарест... Рафалеско... єврейський театр..." Тоді я собі подумав: однаково витрати великі, коштуватиме ще кілька карбованців, а я мушу, розумієш, глянути на цього молоденького актора з Бухареста.
Але перше треба було поговорити з хазяїном, чи то пак з тестем, почути, що він скаже. Та з чого починати? З театру. З єврейського театру в Чернівцях!.. Почувши слова "єврейський театр", він змінився на виду... Що я тобі скажу? Кращого кладуть у домовину. Він аж затрусився, схопив ціпок, розумієш, і сказав, що голову мені розтрощить, якщо я хоч ще одне слово вимовлю... Погано, але що робити? Я вийшов на вулицю, найняв підводу до Чернівців, заплативши купу грошей. Але скажу правду: якби я знав, що це коштуватиме мені бозна-скільки, якби довелося навіть пішки піти — які тут можуть бути балачки? Чого варто те, що я бачу тебе, хвалити бога, живим. А пошана, яку ти маєш у театрі! Повіриш чи ні? Коли почалися оплески й вигуки "Рафалеско!" і молодь схопила тебе на руки, в мене сльози виступили на очах, слово честі! Я згадав, розумієш: господи, та це ж наш Лейбка, той, що спав разом зі мною в одній світличці!.. Ліжко навпроти ліжка!..
Тут Щастя й Радість витер сльозу, й раптом у нього змінилися голос, вираз обличчя і тон. Він озвався до Ра-фалеска солодким закрадливим голосом:
— Пам'ятаєш, голубе мій, як ми спали разом в одній світлиці, ліжко навпроти ліжка?.. Штани разом з ключами я завжди клав у себе в головах... Гадаєш, що я не чув, як хтось стояв коло мого ліжка, мацав штани і порався біля шухляди стола?.. Чув, щоб я так чув саму тільки радість. Але я не міг, розумієш, розплющити очі... Де поділися гроші, що... там... у шухляді?.. Я хочу спитати: в кого вони лишилися? У того, що з обрезклим, зім'ятим обличчям, чи в маленького актора з хитрющими очима, який ходив вистрибом, чи в тієї рябої холери, що колись звалась Гоцмах, а тепер його вже звуть Гольцман?
Розділ 83
КІНЕЦЬ СІМ'Ї РАФАЛОВИЧА
Уже розвиднялося. Чернівецький базар, що навпроти "Чорного півня", почав прокидатися, з'явилися перші покупці, а наші два давні знайомі, Рафалеско й касир, усе ще розмовляли. Тобто говорив тільки касир, а Рафалеско слухав його з величезною увагою, лише інколи перериваючи вигуками: "Таки справді?" Або: "Що ти кажеш?" Або: "Не може бути!" Касир запевняв його, що він розповідає святу правду, і божився при цьому, щоб так дожив повернутися додому, до своєї дружини й діточок, неначебто Рафалеско не вірив йому без цього. Це було так кумедно, що Гольцман, який усе ще сидів за дверима в сусідній кімнаті, заглядаючи в шпарину до кімнати Рафалеска та прислухаючись до всієї розмови, не міг стриматися від сміху, що душив його. А коли Щастя й Радість раптом спитав у Рафалеска про гроші, які зникли тоді з письмового столу в Голенешті, Гольцман щільніше припав вухом до дверей, нетерплячо чекаючи, що відповість на це хлопець. Аж тут затріщав стілець, на якому сидів Гольцман, і вони всі троє перелякалися: Рафалеско і касир просто перелякалися, почувши тріск, який у нічній тиші здавався дужчим, ніж був насправді. А Гольцман злякався, подумавши: