209
14 Шолом-Алейхем, т. 2
може, вони дізнаються, що він цілу ніч прислухався за дверима до їхньої розмови. Однак після кількох хвилин тиші переляк пройшов і Гольцман міг залишитися безборонно на своїй позиції, як і раніше. На жаль, він найцікавіше не почув, не тому, що погано прислухався: навпаки, він чув крізь двері кожне слово. Але тут була інша причина: Рафалеско просто не схотів відповісти на запитання про гроші. Він підвівся, пройшовся кілька разів по кімнаті, потім зупинився і, замість відповісти новому швагрові на його запитання, сам спитав його:
— Ну, а що поробляє кантор, мій колишній вчитель?
"Хлопець зовсім не дурний,— подумав Гольцман.— Той питає одне, а цей забиває йому баки про вчителя, про кантора. Якщо так, можна піти спати. Уже світає. Кат його бери, отого похмурого чоловіка, холера йому в кишки!"
Гольцмап тихенько підійшов до ліжка, роздягся, вкрився ковдрою поверх голови і швидко заснув. А швагри, касир і Рафалеско, розмовляли далі:
Касир. Ти питаєш про кантора Ісроела? Еге-ге! Щасливий! Щасливий безмежно!
Рафалеско. А саме?
Касир. А саме? Він тепер багатій.
Рафалеско. Багатій? Кантор Ісроел став багатієм?
Касир. Та ще яким багатієм! Він уже не вчитель і не кантор. Те-те-те! Зовсім не той Ісроел, що колись. А кап-ториха Лея, пам'ятаєш канториху Лею? Вона носить перли в будень і вбирається, розумієш, як багатійка. Перед кожним вихваляється своєю дочкою. Скрізь, де б не стояла й куди б не ходила, тільки й чути: "Моя Розка і моя Розка". Вона своєю Розкою всім голову затуркала. Жартуєш, така, нівроку, дочка! Тепер вона вже не зветься Розка. Тепер вона вже зветься Роза, славетна співачка. В Лондоні живе. Ти її пам'ятаєш чи ні? Оце недавно вона гостювала в нас у Голенешті з цілою зграєю співаків та акторів. З Лондона приїхали, їздили, розумієш, каретами й велосипедами — такий шарварок був, що ну! Те, що їм коштувала ця подорож, дай боже нам обом стільки заробити. Що тут дивного? Кажуть, що вона має нареченого, в якого є мільйон, розумієш, цілий мільйон! Голенешті ходором ішло. На вулицях бігали за нею. Нічого дивного тут нема! По-перше, вона таки стала гарна, як квітка гайова. Висока, ставна і вродлива, а співає, кажуть — світ не чув такого співу. Крім того, вона багата, купається в золоті. Можеш собі уявити, канторова дочка дозволила собі заявити, що хоче купити, розумієш, наш будинок, тобто будинок тестя. Для кого ти думаєш? Для неї? Нічого подібного! Для кантора. Сам кантор навіть і слухати не хотів. Канториха теж. Навіщо їм, кажуть, такі хороми? Вони воліли краще купити хату вдови Нехи. Але їхня дочка Розка затялася, розумієш,— тільки будинок Рафаловича! І не лише будинок— двір, стодолу, все обійстя закортіло їй придбати. Чого тобі більше? Навіть собаку Теркуша — пам'ятаєш його? — теж мала намір купити. Якщо купувати, каже, то з усім гамузом. Диви, що канторовій дочці заманулося, хе-хе!
Тут, удруге за цю ніч, касир усміхнувся. Проте, побачивши, що Рафалеско не всміхається, а, навпаки, чогось замислився й начебто засмутився, Щастя й Радість почав виправдовуватись:
— Я б ні в якому разі не продав будинку. Але коли господь бог дав такого покупця! Я собі подумав, розумієш, нехай принаймні добре заплатить. Скажи, може, ні?.. Що з тобою, Лейбочко? Чого ти раптом засмутився?.. Тобі, може, шкода, що ми продали будинок? Повір мені, Лейбко-серце, мені теж боліла душа не менше, ніж тобі, а може, навіть і більше. Але що можна було зробити, коли справи таки дуже погані? Хазяїн, чи то пак тесть, нехай довго живе, засидівся в цадика. Діти роз'їхались: хто в лісі, а хто в стрісі, розвіялися з вітром, розумієш, подалися на всі моря й океани. Хто лишився дома? Тільки стара бабуся, що вже здитинилась, і моя Башева з дітьми, себе я не рахую... Що мені треба? Мені, повір, нічого не треба. Я живу, розумієш, так само, як жив увесь час. Інші на моєму місці— еге-ге!..
"Еге-ге" касир промовив протяжно і махнув рукою. Що мало означати це "еге-ге" і що означав цей помах руки — важко вгадати.
Роаділ 84
ВОНИ ЛАШТУЮТЬСЯ В ДОРОГУ
Даремно виправдовувався касир перед своїм молодим швагром. Затуманеною головою, ниючим серцем і всім єством своїм Рафалеско був далеко звідси. Суміш різних почуттів була в його серці: докори сумління, журба, каяття, цікавість, кохання... Ніколи ще наш герой не переживав стільки, як цієї ночі. Він, можна сказати, за одну ніч втратив батька й матір, сестер і братів і всю родину разом з домом, де народився, разом з містечком, де виріс,— геть усе, що було йому колись любе й миле, він втратив цієї ночі, втратив назавжди! Йому здавалося: все, що було йому колись близьке, тепер стало далеке, дуже далеке, немов його відмежувала від тодішнього ціла вічність. Йому здавалося, що все, наче уві сні, туманне, оповите серпанком і вкрите нічним небом, сповненим таємниць. Тільки одна зірка світила йому з цього темного неба, світила, сяяла і, мінячись, вабила до себе,— то була Розка... Рафал.еско замислився над усім тим, що тут почув. Йому б хотілося тільки знати: чого це вона купила їхній дім для батьків? Чому саме їхній дім, а не якийсь інший?.. Який намір був у неї при цьому? Невже це правда? Невже це заради нього? Невже їй такий любий той будинок, де він народився і зростав? Невже вона його ще не забула? Невже ще пам'ятає, як заприсяглася тоді в Голенешті, у ніч, коли горіло на Синагогальній вулиці, закликавши в свідки червоне, загравою осяяне небо,— що завжди, на віки вічні вони будуть разом. І що б не сталося і куди б їх не закинула доля, їхні душі будуть разом. Завжди і скрізь разом.
Він пригадував ніч пожежі, ту чарівничу, напрочуд гарну, щасливу, незабутню ніч, коли Розка стояла перед ним, оповита червоним серпанком, і мала вигляд вродливої зачарованої нічної принцеси...
Стук, стук, стук,— постукав хтось у двері.
— Хто це? — ніби прокинувшись від сну, спитав Ра-фалеско.
— Це я, Бернард.
Двері відчинились, зайшов Гольцман, а разом з ним вдерся струмінь свіжого ранкового повітря. Гольцман глянув гострими колючими очима спершу на хлопця, що, простягтись, лежав на дивані одягнений, розпатланий і замислений, потім — на похмурого гостя. Гольцманові дуже кортіло в цю хвилину взяти бессарабського череваня за барки, дати йому ляпаса спереду і кілька добрих стусанів ззаду та скинути під три вирви з усіх сходів. Але Гольцман знав, що й до чого. Не завжди можна показувати силу... Тому він стримався, глянув мимохіть на неторкнуті ліжка і промовив з удаваною усмішкою: