І Грозицька сумно похитала головою.
— Ну, але час мені додому,— сказала вкінці.— Боже мій, що то там діти роблять! Ой, служба, служба! Чую вже в костях її наслідки!
І, стогнучи, одягалася звільна, поки не прийшов поштовий сторож, щоб позамикати віконниці, погасити світло і замкнути бюрові двері.
А тим часом Целя, йдучи поруч доктора, розповідала йому з живим почуттям про смерть своєї товаришки і додала при кінці:
— Хотіла б я відвідати її матір, потішити бідну старушку в такім тяжкім горі. Та що ж, завтра рано знов маю службу аж до другої години з полудня, годі вирватися.
— Служба — то неволя,— глибокомисно докинув доктор.
— Чи так пан доктор думає? — живо відказала Целя.— А мені, прошу пана, донедавна зовсім так не здавалося. Навпаки, те регулярне, після годинника розмірене життя заспокоювало думки, чинило мене здоровішою, поважнішою, задоволеною. Прийду зі служби, з’їм обід, часом передрімаюся троха, читаю, піду на лекцію — І так минає день за днем. І я щаслива, бо, невважаючи на ту ніби неволю, а властиво на ті тісно означені рами, в яких обертається моє життя, я чую себе незалежною, чую що жию власною працею, що не впадаю нікому тягарем, не стою ні про чию ласку.
— Крім якоїсь там Грозицької, якогось там Вимазаля, Долєжаля і тим подібних бюрових молів,— злобно докинув доктор.
— Ні, прошу пана, я й про їх ласку не дбаю, бо знаю, що коли сповню добре свій обов’язок, то ніхто мені нічого не зробить. Я від них не залежу, а що стараюся жити з ними в згоді й гармонії, то вже така моя натура. Волю для святого супокою не одно й притерпіти, особливо коли ходить о дрібниці і о річі, в яких я сама не певна, чи моя правда. Але ж се, прошу пана, звичайні недогоди людського життя, а не тілько нашої служби.
Говорячи се, Целя впала в запал, оживилася незвичайно, видно було, що слова плили їй з серця. Чи то сумерки, що залягали по вулицях, слабо тільки розсвічувані газовими лампами, чи свіже вечірнє повітря, чи спокійний тон доктора додали їй такої смілості,— досить, що доктор ніколи ще не бачив її такою оживленою, як тепер. І ніколи ще вона не видалася йому такою чаруючою, гарною, як у тій хвилі, хоч він тільки в неясних зарисах міг бачити її лице, що паленіло ніжним рум’янцем.
— Ви сказали, пані, що все се донедавна так було. Хіба ж тепер що змінилося?
— Як би се вам сказати?.. Властиво довкола мене ніщо не змінилося, але я в собі чую якусь зміну. Відколи ваш таточко з завзяттям, гідним ліпшої справи, почав мене день у день догризати тою службою і розсновувати та розмальовувати перед очима всі її недогоди, відтоді, признаюся вам, зробилась я якась вразливіша на ті дрібні шпигання, без яких тут, звісно, не обходиться. Тягар моєї служби, якого я давніше майже не чула, починає, мов ярмо, вгризатися мені в шию. Маю часом хвилі знеохоти.
— А може, се тілько хвилі розбудженої свідомості?
— Що ж би се була за свідомість, така важка та болюща?
— Свідомість схибленої цілі, змарнованого життя, страчених сил! — з глибокою рішучістю і понурим голосом сказав доктор.
Целя аж зупинилася, перепуджена.
— Що се пан говорить! — скрикнула.— Ну, пане доктор,— додала по хвилі,— таких зловіщих слів я від вас не надіялася.
— Що ж, прошу пані, я лікар і з лікарського становища не можу говорити інакше. Не належу зовсім до тих людей, що спротивляються правам женщини до вищої освіти, до духової праці і до супірництва з мужчинами на полі публічної діяльності. Навпаки, нехай женщини вчаться, нехай думають, пишуть, працюють! Так багато ще поля неуправленого, так великий ще обшир незвісного і нерозслідженого, що чим більше тут робітників, тим ліпше.
— Хто би се чув, той би вас приняв за гарячого прихильника емансипації женщин,— жартуючи сказала Целя.
— І мав би повне праєо! — гаряче скрикнув доктор.— Я справді її прихильник. Нехай женщини емансипуються з усіх своїх слабостей, недостатків і пересудів, із темноти, чужоїдного життя і недумства. Тілько, яко лікар, я противлюсь одній емансипації і в тім пункті маю дуже сильного союзника — природу.
— Якій же то емансипації ви противитесь?
— Емансипації зі зв’язків сім’ї, подружжя, любові! — глибокомисно відповів доктор.— Те вічне нарікання на мужчин en géneral те розбуджування штучної ненависті до цілого вусатого і бородатого роду, та пропаганда емансипованого целібату і монастирства може в очах многих людей осмішити цілу справу. В моїх очах, розуміється, се тілько сумне, хвилеве збочення психофізіологічне, на яке я не то що не гніваюся, але гляджу як на предмет лікарської практики, шукаю його джерела і міркую над способом, як би його найліпше вилічити.
— Признаюсь пану докторові,— сказала серйозно Целя,— що хоч і сама я противлюся такому розумінню становища жінки яко чогось зовсім відрубного і протилежного мужчинам, то все-таки я не посміла би ніколи висмівати, ані осмішувати тих жінок, що заняли таке становище, ані навіть судити їх з такого лікарського становища, як ви. Бо прошу пана не забувати, що думка про права і суспільну працю жінки зглядно ще нова і мало розповсюджена навіть між самими жінками, то й потребує гарячих апостолів, пропагаторів і адептів, а через те саме мусить витворювати екстреми, які власним прикладом силуються дати свідоцтво справедливості і силі того напряму. Екстреми такі з суспільного погляду конечні, щоб отворити людям очі, аби ті люди, нападаючи на пересадні вискоки, привикли головний, основний напрям уважати чимось пожаданим, а далі й натуральним, таким, що само собою розуміється.
— Шкода, що пані не адвокат! — з усміхом сказав доктор.— Так славно ви бороните справу, про яку самі кажете, що ви противні їй. І признаюся вам, пані, що в цілій тій гарній обороні, власне, та заява була для мене найціннішою.
. — Для чого? Чи ви сумнівалися про се?
— Ну, міг сумніватися. Адже ж дотеперішнє ваше життя, а особливо те добровільне зношення поштової неволі не дуже-то сильно свідчить про вашу охоту до родинного життя.
Целя з досадою махнула головою.
— Не надіялась я від пана, щоб і ви промовляли до мене в тім тоні. Добровільне зношення неволі! Адже ж се з вашого боку гірка насмішка! Що ж маю робити? Чи йти жебрати? Чи жити на ласці яких свояків? Коли ж бо й свояків таких не маю! Чи вкінці...