Не докінчила. Були вже при цілі, в сінях дому, де жили.
— Ні, прошу пані,— сказав доктор, коли обоє звернулися до сходів,— нічого подібного я від вас не жадаю. Але є ще один вихід.
— Знаю, знаю, що скажете! — кликнула Целя.— Вийти замуж. Се так, як коли б ви вмираючому з голоду сказали: один тілько рятунок для тебе — щодень регулярно на обід їсти волову печеню. Дуже розумна рада, але вмираючий з голоду не має навіть кусника хліба.
— Ну, прошу пані, сим разом ваші аргументи дуже слабі. Аргументуєте, пані, порівнянням, яке хоч би навіть само в собі було більше натуральне, все-таки шкутильгало би. Поперед усього маєте, пані, слабе поняття про моє лікарське знання, коли думаєте, що я міг би чоловікові, вмираючому з голоду, дати таку раду. Волова печеня могла б його ослаблений організм відразу вбити. Я пораджу йому бульйон, а заразом кажу взяти його до шпиталю.
— Отже то, власне, отсе то й єсть! — сказала Целя.— Таким шпиталем для незамужніх і немаючих жінок мусить бути публічна служба, хоч би найпідрядніша і найменше відповідна їх бажанням і здібностям. І я опинилася в тім шпиталі попросту для того, щоб не вмерти з голоду.
— Ну,— відповів доктор з солодким усміхом,— але, крім шпиталю, є ще й домашнє лічення.
— Для тих, кого на се стане!
— А якби так, напримір, ви, пані, знайшли засоби на
таке домашнє лічення?
— Я? Де ж мені їх знайти? Хіба виграю сто стисяч на лотерії.
— Ну, се трудненько. Але коли б так, візьмімо, засоби знайшлися, чи приняли б ви їх, пані, чи, може, відкинули б їх з якої фальшивої амбіції?
— З фальшивої амбіції? Сеї у мене чей же нема! Залежало би се від засобів і від джерела, з якого походять.
— Джерело як бог приказав, а засоби, візьмімо так, скромні, але для домашнього лічення вповні відповідні.
— Признаюся пану,— сказала Целя, зупиняючися в сінях перед дверима помешкання,— що зовсім не розумію, про яке лічення і про які засоби се ви говорите.
— Може, воно й так,— з якоюсь двозначною міною сказав доктор.— Можемо про се поговорити іншим разом. Ви, пані, прецінь прийдете до нас на вечерю?
— Або я знаю?
— Прийдіть! — сказав доктор сердечно.— Батька нема дома, а мені зовсім їсти не хочеться самому. Та й так... поговоримо, коли вас се не буде нудити.
— Ну, то до побачення! — сказала Целя і, подавши йому руку, пішла до своєї світлички.
X
При вечері, ломимо докторського запевнення, був присутній старий Темницький. Доктор мовчав і старався навіть не глядіти на Целю. Старий Темницький був також якийсь понурий, а Целя, яка надармо ламала собі голову над тим, що властиво хотів сказати їй доктор, самаа не мала охоти розпочинати розмову. Тож зараз по вечері відійшла до свого покою, толкуючися тим, що завтра рано мусить устати до служби.
Мусила переходити через кухню, де на момент зупинила її Осипова, оповідаючи про сторожа, який, упившися, наговорив грубіянств господареві камениці, а особливо старому Темницькому, про котрого на всю вулицю викрикував такі погані історії, що аж слухати гидко.
— Ну, але буде йому за те в поліції! — додала стара.
— Як то, його взяли на поліцію?
— Авжеж! Пан Темницький знайомий зі старшим комісаром, побіг пожалувався, ну, і взяли нашого сторожа. Вже на його місце іншого маємо.
— От як! — сказала Целя дивуючись.
— А чи не паннунця то загубили сей лист? — сказала Осипова, добуваючи з-за пазухи пом’ятий розпечатаний лист і даючи його Целіні.— Може, знов яка дурниця,— додала вона,— і паннунця на мене розгніваються, але така вже моя доля, що все до паннунці з листами налажу.
Целя зирнула на лист і затремтіла.
— Відки Осипова має той лист?
— Та я знайшла його ось ту на сходах! Я гадала, чи не паннунця його випустили. Най-но паннунця глянуть досередини, може, там письмо інше, не належне до сеї коверти. Письмо лежало осібно, се я сама його вложила до коверти.
Целя виняла письмо, зирнула в нього до лампи — і зареготалася голосним сердечним реготом.
— Ха, ха, ха! Отсе так! Отсе гарно! Отсе цікаво! Ха, ха, ха! — реготалася Целя, складаючи письмо і ховаючи його знов до коверти. Регочучись, вона вбігла до свого покою, але тут нараз її регіт урвався, уста зціпилися, лице поблідло. їй починало дещо прояснюватися в голові, але яке ж болюче було те прояснення! Вона швидко почала ходити по покою, далі зупинилася при вікні і притулилася чолом до холодної шиби. В її уяві мигнув образ Стоколоси з переляканою фізіономією, блискучими очима, згорблений і невродливий, але з гарячим і щирим серцем. Хвильку він немов вдивлювався їй у лице, а потім лице його поволоклося невимовним сумом і звільна розплилося в сірій імлі. Целя махнула рукою.
— Що мені з того! Був мені чужим і лишиться мені чужим. Се не жадна страта.
Важче дзвеніли струни її душі на згадку про Ольгу. Фантазія Целі, що всяку думку зараз пристроювала в пластичні картини, в одній хвилі розвернула поперед нею широкий, запилений і погано вимощений шлях. Се жіноча публічна служба. Тим шляхом іде нечисленна жмінка жінок, молодих і старих, веселих і понурих, повних надії і повних зневір’я. Здається, що всі вони йдуть усуміш, рівним, розміреним кроком, але прецінь, приглянувшися ближче тій громадці, видно неначе три купки, три стежки на шляху.
Стежкою направо йде купка жінок, у яких у серцях горе життя, розчарування і службовий ригор висушили відмолоджуюче джерело чуття і людської самодіяльності. Се — жінки-бюрократки, які непохитно пильнують своїх обов’язків у житті, але жінки з дуже затісненим круговидом життєвих інтересів, симпатій і антипатій. Се — людські істоти, симпатичні з многих поглядів, гідні співчуття також з многих поглядів, але дуже зредуковані, упрощені, зведені, так сказати, до спільного знаменника. Курява дороги насіла на них густою верствою, вгризлася в їх шкіру і вигризла з неї всякий колір, усякий полиск свіжості.
Другою стежкою, наліво, йдуть істоти, якраз противні тамтим, живі, палкі і повні бажання жити, повні запалу до праці, повні посвячення і співчуття, але власне для того наражені на найтяжчі покуси, на найбільші небезпеки, похибки і помилки. В тій групі нема одностайності й уніформи; тут кожде лице — справді відмінна фізіономія, тут повно руху та контрастів, лунає сміх і глухо стогне розпука, а здовж шляху, яким пройшла ся громадка, від часу до часу лишається якийсь недовідомий останок: то труп, то калюжа крові.