ЛИСТОПАД 2005. КРАМНИЦЯ ДОРОЖНІХ РЕЧЕЙ
Усе це здавалося дуже віддаленим, коли власник крамниці дорожніх речей почув уночі по радіо новину. Вона дійшла аж із Землі на звуко-світловому промені. Крамар відчув, яке далеке все це. На Землі мала розпочатися війна. Він вийшов надвір, щоб глянути на небо. Так, вона була там. Земля блищала у вечірньому небі, спускаючись слідом за Сонцем у гори. Слова по радіо й ота зелена зірка — то було одне ціле.
— Не вірю цьому, — промовив крамар.
— Не вірите, тому що ви не там, — озвався отець Перегрін, який затримався в крамниці.
— Що ви маєте на увазі, отче?
— Коли я був хлопцем, — відповів отець Перегрій, — ми чули про війни в Китаї, але ніколи не вірили в них. Вони були надто далеко від нас. І там гинуло надто багато людей. Це здавалося неможливим. Навіть коли ми бачили кінокартини, ми їм не вірили. Отак воно й зараз. Земля — це Китай. Вона так далеко, що ми в неї не віримо. Вона не тут. Ви не можете торкнутись її. Ви навіть не можете побачити її. Ви бачите лише зелений вогник. Два мільярди чоловік живуть на тому вогнику? Неймовірно! Війна? Ми не чуємо вибухів.
— Почуємо, — сказав крамар. — Я тільки й думаю про всіх отих людей, що мали прибути на Марс цього тижня. Скільки їх там? Тисяч сто з гаком збиралися прилетіти десь протягом наступного місяця. Якщо почнеться війна, то що ж буде з ними?
— Гадаю, вони залишаться на Землі. Вони будуть потрібні там.
— Ну, — мовив крамар, — тоді мені краще витерти куряву з моїх валіз. Я передчуваю, що от-от сюди ринуть покупці.
— Ви вважаєте, що всі люди, які живуть зараз на Марсі, повернуться на Землю, коли там справді вибухне Велика війна, якої ми чекаємо багато років?
— Це здається дивним, отче, але воно так і буде. Гадаю, ми всі повернемось. Я знаю, ми прилетіли сюди, щоб утекти від багатьох речей — політики, атомної бомби, війни, від різних угруповань, які тиснуть на нас, забобонів, законів — це я знаю. Та, незважаючи на це, там наш дім. Підождіть, самі побачите. Коли на Америку впаде перша бомба, тутешні люди замисляться. Вони пробули на Марсі не дуже довго. Два-три роки, не більше. Якби вони прожили тут сорок років, справа стояла б інакше. Але у них там залишились рідні люди й рідні домівки. Що ж до мене, то я більше не вірю в Землю: не можу її навіть уявити як слід. Але я старий. На мене можна не зважати. Я міг би лишитися й тут.
— Навряд.
— Що ж, ви, мабуть, маєте рацію.
Вони стояли на ґанку, дивлячись на зорі. Нарешті отець Перегрій витяг з кишені гроші й подав їх крамареві.
— Я оце поміркував і вирішив: дайте-но мені краще нову валізу. Моя надто вже стара.
ЛИСТОПАД 2005. МЕРТВИЙ СЕЗОН
Сем Паркхіл махав мітлою, вимітаючи блакитний марсіанський пісок.
— А от і ми, — сказав він. — Так, сер, гляньте сюди! — він вказав пальцем. — Гляньте на вивіску. СЕМОВІ ГАРЯЧІ СОСИСКИ! Хіба ж це не чудово, Ельмо?
— Авжеж, Семе, — відказала дружина.
— Люди добрі, ну й пощастило ж мені! От якби хлопці з Четвертої експедиції могли мене тепер побачити! Хіба не радісно мати власний заклад, у той час як інші ще досі в солдатських чоботях? Ми зароблятимемо тисячі, Ельмо, тисячі.
Дружина довго мовчки дивилася на нього.
— А що сталося з капітаном Уайльдером? — врешті спитала вона. — 3 тим капітаном, що вбив хлопця, який збирався знищити на Марсі всіх землян — забула, як його звали.
— Того дурня звали Спендером. Він до всіх чіплявся.
— А капітан Уайльдер?
— О, він, я чув, летить десь на ракеті до Юпітера. Його випровадили в небо. Здається, йому теж не подобалося, що ми так активно освоюємо Марс. Знаєш, є такі люди. Він повернеться з Юпітера та Плутона років за двадцять — якщо йому пощастить. От що він дістав за те, що багато базікав. І в той час, як він там на смерть замерзає, подивись на мене, подивись на цей будинок!
Це місце було перехрестям двох мертвих шосе, які виникали й зникали у темряві. Сем Паркхіл звів тут алюмінієву споруду, що сліпила білими вогнями й тремтіла від мелодій радіоли. Він нахилився, щоб поправити бордюр з битого скла, який відгороджував доріжку. Скло він побив у якомусь старому марсіанському домі, що стояв між пагорбами.
— Найкращі сосиски двох світів! Перша людина на Марсі відкриває сосисочну! Найкраща цибуля, перець і гірчиця! Хіба ж можна назвати мене необачним? Ось магістральні шосе, там мертве місто й поклади мінералів. Вантажні машини з селища 101 їздитимуть тут двадцять чотири години на добу!
Дружина розглядала свої нігті.
— Ти гадаєш, що ті десять тисяч робочих ракет нового типу прибудуть на Марс? — нарешті обізвалася вона.
— За місяць, — відповів він. — У тебе якийсь чудний вигляд.
— Не вірю я землянам, — мовила вона. — Я повірю лише тоді, коли побачу, що ті десять тисяч ракет привезла сто тисяч мексіканців і китайців.
— Покупців, — він зробив наголос на цьому слові. — Сто тисяч голодних людей.
— Якщо, — поволі мовила дружина, дивлячись на небо, — якщо не буде атомної війни. Не довіряю я атомним бомбам. Зараз їх так багато на Землі, що ніхто не може ручитися за майбутнє.
— Ет, — сказав Сем і знову взявся за мітлу.
Краєм ока він помітив якесь блакитне мерехтіння.
Щось тихо пливло у повітрі позад нього. Він почув, як дружина сказала:
— Семе. Тебе хоче бачити твій приятель.
Сем обернувся й побачив маску, яка ніби пливла по вітру.
— То ти знову тут! — вигукнув Сем, тримаючи мітлу, наче зброю.
Маска кивнула. Вона була вирізана з блідого блакитного скла й трималася над тонкою шиєю, нижче якої роздувалися пишні шати з тонкого жовтого шовку. З шовку вистромилися дві срібні руки. З вузького отвору на масці чулися музичні звуки, коли шати, маска, руки здіймалися вгору або опускалися вниз.
— Містер Паркхіл, я повернувся, щоб знову поговорити з вами, — промовив з-під маски голос.
— Здається, я вже казав, щоб ти сюди не ходив! — закричав Сем. — Іди собі, а то я тебе заражу хворобою!
— Я вже нею перехворів, — промовив голос. — Я один з тих небагатьох, що вижили. Я хворів довго.
— Тікай до своїх пагорбів. Там твоє місце. Чому ти ходиш, надокучаєш мені? Ось і зараз з'явився мов привид. Вдруге за день.
— Ми не зробимо вам ніякої шкоди.