ДІМ МІЙ-ДІМ МОЛИТВИ
Янголи хоч і були пооблуплювані дуже та поздряпувані, але ще тримали стрічку міцно.
Всі увійшли до середини собору. Тиша. Запустіння. Бруд. Павутиння.
Посередині навалено купу якогось мотлоху й насипано просяної шолухи. На стінах де-не-де ще визирають з-під бруду фрески. Всі наставні образи, які можна було поздіймати, поздіймано. Величезні панікадила висять на могутніх ланцюгах в центрі і в двох притворах, а на них ластів'ячі гнізда — безліч ластів'ячих гнізд. Понад і попід карнизами в головній бані, і в бічних банях, і над головою самого Саваофа, намальованого на стелі головної копули, поприліплювалися гнізда стрижів. Коли гості увійшли й загомоніли, ластівки й стрижі знялися хмарою й з несамовитим вереском та цигиканням вилетіли в повибивані вікна й закружляли з криком десь надворі, над позбиваними хрестами, в синьому небі.
Барат підвів компанію до піврозібраного вівтаря й показав угору на дві плями на стіні збоку.
— Бачите?
Всі бачили дві плями на стіні. Ата теж бачила. Так, ніби там щось висіло, а потім щезло.
— А пам'ятника отого КУРИЛА — "КУПЦЯ ПЕРШОЇ ГІЛЬДІЇ" на цвинтарі бачили?
Так, всі бачили нагробок "купця першої гільдії — Остапа Курила".
— Так от слухайте. Це для нас, хахлів, дуже повчально... Колись, ще до революції, той Курило, купець першої Гільдії, був старостою цього собору. Хахол Курило. Найгрубший стовп цього міста. І покликав він раз маляра-богомаза та й звелів йому реставрувати всі образи й всі фрески в цьому соборі, бо вони почорніли від часу й бруду. Ну, бідний маляр, як бідний маляр, як кожен богомаз, — взявся з ентузіазмом за працю ради хліба щоденного. І в короткий час відреставрував усі фрески й образи "з легкістю надзвичайною", тобто підмалював їх згідно наказу старости Курила, як умів. Одначе той маляр все-таки не був простий богомаз, а щось він там у малюванні тямив, бо десь у школі вчився. Поки йшлося про сякі-такі мальовидла, він їх малював-перемальовував "нічесо же сумняшася", але ось він натрапив на два образки... роздивився... І рука в нього затрусилася. Й не посміла та рука творити блюзнірство, підмальовувати ті два образки, тобто чинити над ними смертоубивство. Так він їх і лишив непідмальованими. Приходить староста Курило. Оглянув усе та й помітив два образки не поновлені, не обновлені, старі, темні такі, аж чорні.
— А це чого не помальовано?
Маляр затрясся з переляку, але став з Курилом на двобій:
— Я не можу цих образків малювати, бо... бо...
— Ну що "бо"?
— Бо ці образки малював великий Мурільо!.. Мурільо!!! Це куплені й привезені... М у р і л ь о!..
Як не скипить тут Курило, староста й купець першої Гільдії:
— Що ти мені мелеш "Мурило" та "Мурило"! Я, Курило, і от я тобі наказую, скотина ти богомазна, сяка-така! Малюй! Все малюй! Не потребую я тут ніякого бруду й ніякого "Мурила". То ж катзна-що там уже, таке чорне... Малюй!
Переляканий, похололий маляр взявся за пензлі.
Курило пішов, а маляр бідолашний не знав, що йому робити, сидів біля двох картинок Мурільо й плакав, не зважуючись здійснити над ними блюзнірський, варварський наказ старости Курила. Так минув день.
З'являється Курило знову. І напався на бідолаху. Але маляр відмовився категорично малювати ті два "миршаві" образки. Він прикинувся уже невмійкою, недорікою, що не знає, що ж на тім чорнім місці намалювати. І нарешті поставив старості умову: щоб староста не мали клопоту, він ті образки зніме геть, а на їхнє місце поставить нові. А ці хай будуть йому як заплата за роботу. За всю роботу! І нехай тільки староста видадуть йому ці картинки писемно, тобто нехай видадуть таку посвідку, що от вони провели такий розрахунок за працю. Розрахунок образками.
Курило ще не бачив у своєму житті такого дурного чоловіка й з реготом згодився на його блаж. На тому й покінчили.
Пізніше Курило всій місцевій купецькій знаті хвалився, який-то трапився дурний маляр, а який він розумний староста, що так дешево заплатив за ремонт усіх образів. А ще пізніше бідний маляр продав два "нікчемних" образки десь за великі гроші та й поїхав до Італії вчитись. А Курило сказився був, подавав у суд, тільки все скінчилося нічим.
Ті два образки, що ними маляр підмінив "Мурила", я зняв спеціально, щоб не затуляти цих двох плямок, цього свідоцтва нашого невігластва.
Ось така анекдотка про хахла першої Гільдії Остапа Курила.
Коли Барат розповідав анекдотку цю, то увесь час адресувався до Ати (як до найвидатнішої персони в групі, звичайно!) і вкінці спитав про її думку — "Нічого, дотепний анекдот".
Курилова історія дійсно смішна. Варто було йти сюди розполохувати стрижів і ластівок.
Після цього всі пішли до "музею".
В музеї не було ані ластівок, ні стрижів. Зате в ньому було досить-таки багато різного мотлоху з претензією на історичність. Тут були старовинні "сохи", доісторичні вулики-дуплянки... Були стенди з різними аплікаціями — рослин, копалин, кустарних виробів, вишивок, тканин місцевих з давніх часів тощо, тощо. Було чимало зібрано картин — оригіналів і копій, роботи місцевих майстрів і навіть таких, на увесь світ знаних, малярів, як Маковський, і трохи менше знаних, а все ж славних, як-от: Левченко, Пимоненко... Багато було всього. Було дещо й цікаве.
Барат вже не відступав від Ати — він її спеціально водив, спеціально все показував, так ніби вона була щонайменше республіканським його зверхником. Стільки уваги! Навіть показував їй деякі речі, що їх він, без сумніву, не показував нікому взагалі. Так, в однім місці він нишком підняв заслону (старовинний килим) і показав заглибину в стіні, де був портрет Петлюри, Скрипника, бюстик Г. Чупринки, книжку Косинки з автографом, спеціально розкриту на титульній сторінці, де той автограф написано... І ще щось. Ата не встигла як слід роздивитися, бо килим швидко опущено, але те, що вона вхопила оком, вхопила ясно, і були це речі контрреволюційні, заборонені, зняті з обігу. Барат значуще й по-змовницьки підморгнув, мовляв, "не можна! — це заборонене".
Так він показував ще кілька речей, знятих з обігу. Показав і бібліотеку книжок, взятих на індекс. Це була велика шафа, замкнена тяжкими замками, а в тій шафі був Винниченко, Михайло Грушевський, Антоненко-Давидович, Хвильовий, Олесь тощо, тощо...