Професор сидів на ліжку й ніби байдуже оглядав Ату примруженими очима, крізь рогові окуляри. А Ата стояла, схиливши голову трохи набік, і швидко-швидко думала над тим, як їй цього непроханого гостя виставити, щоб було й чемно і в той же час радикально. Не можна ж ображати старших, цього навіть в піонерах не вчать. Зиркнувши на професора, вона помітила, що професор помалу починає напускати на себе вигляду закоханого. Далі більше. Смертельно закоханий! Очі його беруться мрійним туманом, губа нижня, по-юнацькому рожева й пухка, не по-юнацькому одвисла, він плямкнув нею, намагаючись підібрати, але губа знову одвисла — якась сила брала над нею гору й він не міг опанувати... Зрештою, він не такий вже й старий! Всього яких років з п'ятдесят і такий міцний, що хоч у плуга запрягай, і якщо його губа одвисає, то тільки тому, що зсередини на ту губу напирає надмір сили. Те, що вражало її й раніше неприємно, особливо вразило тепер, а саме — контраст між його біологічним оформленням (зовсім м'ясарською зовнішністю) і тими речами, які він проповідує (звичайно, неофіційно, не на службі, а в приватних стосунках із людьми, головне з дівчатами) — любов'ю до естетики, закоханістю в чистому, рафінованому мистецтві, в класичній літературі, особливо закоханістю в "чистій" поезії... Ну, на службі він проповідує що інше, — він вірний прапороносець державної, марксо-ленінської ідеології, він — великий педагог-учитель, лицар ленінізму та сталінізму, геніальний бард так званого "соцреалізму" та "соцзамовлення", а відповідно до цього — сучасний Бєлінскій, гроза і пострах усіх "попутників" та "опозиціонерів" на літературному й мистецькому фронті. Кажуть, що навіть "пролетарські" письменники, мистці й критики його боялися й бояться, не згадуючи вже про т. зв. "дрібнобуржуазних", — ці просто тремтять перед таким ось несамовитим суддею. Але, крім цієї грізної репутації і зовнішності, ще щось інше робить цього професора монументальним. Мабуть, прізвище. Від його прізвища віє імперією, якоюсь всеросійською хрестоматійною легендою, імперіальною величчю, натяком на якесь непроминальне, усесоюзне покликання, — він зветься Доб р и н я-Р о м а н о в. Хіба не грізно звучить? Ата зітхнула й сіла на краєчок стільця.
— Пауза затягується, професоре! Якщо взяти до уваги ваш нахил до естетичного, то ви мусили б відчути вже порушення норми...
— Е-е-е-м-м... — протяг професор нарешті, промукав якось з натугою. — Маєте рацію. Е-ем... той... Я, дитя моє, хочу забрати книжечку... Чи можу я забрати мою книжечку. — ?
— Як? Ви забули? Ви ж брали... Я ж вам давав книгу сонетів Хозе Марія Д'Ередія!
— А-а... То ви по неї прийшли?
— Так. Надіюсь, ви вже прочитали. Ата стріпнула головою уперто:
— Ні.
— Як то ні? Чому ні? Не подобається вам?
— Ні!
— Ну, знаєте... Не може бути... Такі прекрасні сонети! Чи вам, може, подобається більше який-небудь Дубовик? (Іронія).
Ата подивилася на професора пильно:
—Я вас не розумію, професоре. Здається, я читала у ваших же статтях, як ви хвалили того самого Дубовика за його поеми, присвячені вождям нашим, Сталінові, Ворошилову, Будьонному, за "прекрасні поеми", а про Ередія ви навіть і рядка не написали в своїх статтях. Хіба не так? А якби написали, то напевно лаяли б його за дрібнобуржуазну ідеологію, за гнилизну тощо. Хіба ні? Як же зрозуміти таку вашу двоїстість? Ви мені нагадуєте... Знаєте, кого ви мені нагадуєте?
— Ні, не знаю! — примружився професор вибачливо, іронічно.
— Ви мені нагадуєте першого-ліпшого актора з театру... еге ж. Вдома він ходить у нормальних штанях і з нормальним обличчям, а на службі він починає одягати на себе інші штани, гримується, ліпить вуса й бороду, чіпляє до стегна шпагу або нацуплює на голову корону — відповідно до ролі, ним обраної. Словом, грає... А як виходить на вулицю, знову змиває грим...
Ата не докінчила й засміялася, а професор втратив рівновагу і не в жарт розгнівався:
— Ви катзна-що мелете! Тут зовсім нема аналогії... зовсім...
— А правда. Аналогії дійсно немає. Бо... Божевільна дівчина хотіла сказати: "Бо двуликий Янус — це зовсім не актор, а природній, з Божої ласки, дворушник", — але похопилася й прикусила губу. Вона цього не сказала. Одначе професор мав тонку інтуїцію й приблизно вгадав думку дівчини. Він почервонів і, щоб затушкувати своє замішання, зняв окуляри, протер їх, покліпав очима й надів окуляри знову. Аті це зробило велику втіху бачити, як їй пощастило цього страшного професора, пострах усіх великих діячів літератури, мистецтва й театральної штуки, змусити розгубитися. А ще ж вона й не приступала до нього всерйоз. Почекай-но! Ти вдерся до моєї хати, як турок, старий, порохнявий Дон Жуан, розраховуючи на свій високий чин та вічно гадаючи, що всі дівчата й уся наша молодь мусять тобі потурати без дискусій, — так я ж тобі відіб'ю охоту! Вона знала, що цього професора бояться всі його колеги, бояться студенти й студентки, бояться керівники державного театру, ба навіть бояться партійні главковерхи місцеві, але саме це її й під'юджувало. Вона зробила страшенно наївне, дитяче обличчя й сказала:
— Ви мене погано зрозуміли, професоре. Я лише хотіла підкреслити вашу геніальну здібність — здібність перевтілення. А на актора ви зовсім і не подібні, бо у вас усе щиро, — і коли ви захоплюєтесь Ередія, то щиро, й коли славословите Дубовикові чи Голованівському, то теж щиро. Словом, коли ви виказуєтесь як естет і аристократ духу, то щиро, й коли пишете нищівні статті проти різних там дрібнобуржуазних шкідників, різних там Хвильових і інших, то теж щиро. Я Вас завжди слухала з охотою, бо ваші розмови й ваша поведінка завжди породжували й породжують у мені безліч думок.
Професор надуто й досить розгублено і в той же час вибачливо посміхається, мовляв, які там ще думки можуть народжуватися в такій наївній і пустій дівочій голові, і так само розгублено й вибачливо мимрить:
— Наприклад?
— Гм... Наприклад? Ні, мабуть, не варто наводити приклади. Облишім.
— Ні, чого ж. Я слухаю. Мені приємно з вами говорити...
— Дякую. Мені теж. Слово честі! Чи, як кажуть піонери, чесне піонерське!