Машина загула — і Суботик знову лишився на самоті. Він узяв з полиці газету, прочитав кілька рядків, тоді зробив з однієї газетної сторінки літака і разів кілька пустив його в політ по кімнаті.
Коли п'ять хвилин начебто минуло, він став біля машини й сказав:
Пан Пляшкер, тато мій, цю ж мить
тут, біля мене хай стоїть!
Машина загула — і пан Пляшкер постав перед Суботиком. Він скинув куртку й черевики, з його босих ніг осипався білий пісок.
— Ти маєш це побачити! — захоплено вигукнув він. — Острів — як у книжці з малюнками! Пальми, пісок і море! Я хочу, щоб ми були на цьому острові удвох, а тоді... ти...
Суботик мерщій урвав його балачку:
— Мовчіть! Не кажіть свого бажання, тату! Машина ж увімк....
Та було вже запізно. Вони ще почули, як машина, легенько клацнувши, вимкнулася, — і вже стояли обидва на березі моря під кокосовою пальмою.
Перед ними гомонів прибій і низько над поверхнею води літали великі морські птахи. Позад них у густому пралісі хрипко озивалися дикі папуги й верещали мавпи.
— Тут чудово, татку! — в захваті сказав Суботик. — Цілком так, як ви собі бажали.
— Тільїси що ми наробили! — забідкався пан Пляшкер. — Це жахливо!
— Жахливо? Чому жахливо? Що вам не подобається?
— Ніколи вже ми не повернемось додому! — аж затинався пан Пляшкер. — Доведеться нам довіку лишатися тут, на цьому острові! — Сполотнілий від жаху, він сів на білий пісок.
— І що це з вами враз сталося? — спитав Суботик. — То вас хтозна-як тягне на цей острів, аж навіть я мусив опинитись тут, то тепер ви сидите й мало не плачете.
— Мені хотілося трішки перепочити, а не лишатися тут до кінця моїх днів, — відповів пан Пляшкер. — Ну скажи, де ми спатимемо?
— Та це простісінька річ! — сказав Суботик. — Ми зробимо собі курінь. Із пальмового листя.
— А що будемо їсти?
— Кокосові горіхи. І ананаси. Й банани. А тоді — часом піймаємо яку рибину.
— А питимемо що?
— Питимемо воду. Врешті-решт, ви забажали собі острів з прозорими джерелами.
— Он як! А що мені робити, як я захворію? Бач, не знаєш, що сказати, правда?
— Знаю! Як захворієте, то підете до лікарні.
— До лікарні? А де ж та лікарня?
— На розі вулиць Альберта Швейцера й Садової, — сказав Суботик, сміючись. — Біля самої трамвайної зупинки.
Аж тепер пан Пляшкер не на жарт розсердився.
— А як мені туди дістатися? — вибухнув він. — Я в розпачі, а тобі все смішки!
— Не гнівайтеся, татку, — сказав Суботик. І знов засміявся. — Придивіться-но краще пильніш до мого обличчя.
— До твого обличчя?.. Ох, який же я осел!.. Тобто який же я нетяма! — вигукнув пан Пляшкер, і собі сміючись. — Я вже так звик загадувати все машині, що зовсім забув про ту одненьку цяточку, яка в тебе ще є.
— Отож-бо, татуню! Ну то миттю загадайте моїй цяточці, щоб ми чимшвидше опинились у вашій кімнаті.
— Та ні, нема чого так поспішати, — сказав пан Пляшкер і підвівся. — Тепер, знаючи, що в нас є змога повернутися додому, я залюбки побуду тут ще тиждень-другий — влаштую вакації!
Цього вони хотіли обидва.
Викупавшись у морі, попадали на дрібненький пісочок, аби обсушитися на сонці.
По якомусь часі їм захотілося їсти. Тоді Суботик видерся на кокосову пальму й нарвав та накидав додолу велетенських кокосових горіхів. А поки пан Пляшкер ходив понад берегом, шукаючи камінця, щоб розколоти горіхи, Суботик уже спустився з пальми, позбирав їх і порозлущував своїми гострими зубами.
Коли пан Пляшкер нарешті вернувся з невеличким камінцем у руці, усі горіхи лежали рядочком, розлузані на дві половинки. Пан Пляшкер узяв одну і всмак став сьорбати біле кокосове молоко.
— Як маєш при собі Суботика, то всі лускуни, відкривачки і штопори можуть лишатися вдома, — засміявся він.
— І всі намети — також, — додав Суботик. — Бо зараз я поставлю для нас курінь.
Він назбирав довгих патиків, повстромляв їх навскіс у пісок, переплів пальмовим листям — і невдовзі на узбережжі стояв простий затишний курінь.
Увечері обидва сиділи перед ним і дивилися в небо, дивуючись із того, що зірки тут набагато яскравіші й більші, ніж над рідною домівкою.
Вітер змінив напрямок, віяв тепер у бік моря й стиха шелестів пальмовим листям.
Суботик гучно позіхнув.
— Цікаво, де саме ми перебуваємо. Ви можете визначити це по зорях, тату? — спитав він.
Пан Пляшкер з хвилину роздивлявся небо.
— Мабуть, коли ми це вивчали, мене саме не було в школі, — сказав він. — Але з огляду на мою засмагу — ми десь на далекому півдні.
— На півдні? Може, в тихоокеанських тропіках? У морі Південної півкулі? — радо спитав Суботик.
— Можливо.
— У південних морях годиться співати південноморські пісеньки. — Суботик замугикав щось собі під ніс. — Зараз я вам якусь заспіваю.
— Тільки, будь ласка, одну! Більше я не витримаю, можу заснути.
— Одну, та гарну, — сказав Суботик і почав:
На Північне море гляну —
так одразу і зів'яну.
— Ти ж наче мав заспівати про Південне море? — здивувався пан Пляшкер.
— Я й співаю про Південне. Це вступ. Коли хочеш щось похвалити, спершу треба розповісти у вступі, яке погане все інше, крім того, що ти збираєшся хвалити. Тоді похвала звучить переконливіше. — І Суботик знову завів:
На Північне море глянеш —
то від туги весь зів'янеш.
Та й у Східнім морі теж
духом ти не оживеш...
Океан же Атлантичний
щось мені не симпатичний.
Море Середземне
піниться даремне!
І Ла Манш
має ґандж —
бо вузький
аж-аж-аж!
Насправді затишне,
і тепле, і втішне —
найкраще для мене —
море Південне!
Сонцем осмалить вас,
славно припалить вас —
нетрадиційною
вкриє засмагою,
провокаційною
сповнить відвагою,
нерви вгамує вам,
страх одведе!
Де ж воно, де?
Де ж воно, де?
Ось воно де —
найкраще для мене
море Південне!
— Тому, якщо над морем я стою, то море буде це лише Південне, і якщо навіть сон прийшов до мене – і собі в риму сказав пан Пляшкер, потягся, позіхнув і поліз у курінь.
За цей день він таки добряче втомився. Суботик побрався слідом за ним, і обидва враз поснули.
П'ятий розділ. Суботик у небезпеці
Над вухом гуло й дудніло.
— Годі тобі дудукати, — крізь сон промимрив пан Пляшкер. — Пані Моркван зараз прибіжить сваритися.
— Це не я, — озвався під боком Суботик.
Пан Пляшкер трохи підвівся.